Коли король повернувся до Лондона, прем’єр-міністр Болдуїн доповів йому, що уряд категорично проти його матримоніальних планів. Якщо його величність наполягатиме на них, кабінет міністрів піде у відставку. Новий кабінет повинна буде сформувати опозиційна лейбористська партія, однак її позиція стосовно шлюбу така сама. Країна залишиться без виконавчої влади й опиниться у глибокій кризі з непередбачуваними наслідками. Виходячи з цього, кабінет міністрів уклінно просить його величність відмовитися від морганатичного шлюбу або зректися престолу.
Британська пресса здійняла галас. Уперше за всю історію імперії про короля писали нешанобливо, а вже про Уолліс і поготів. Перед будинком Сімпсонів проходили маніфестації з плакатами: «Геть американську шлюху!». Вона поїхала до Франції, закликавши короля не здаватися, — ще сподівалася стати королевою! Але Едуард VIII не витримав тиску уряду, преси і рідних. Він хотів одного — бути разом з Уолліс. 11 грудня 1936 року, на 327-й день свого правління, він звернувся до нації по радіо зі словами: «Я вважаю для себе неможливим нести важкий тягар відповідальності і виконувати обов’язки короля без допомоги та підтримки жінки, яку я кохаю».
«Ах, яке високе кохання! Яка жертва! Кинути корону до ніг жінки!» — розчулюються всі, хто чув про цю історію. Та вона насправді не така вже й романтична. Кохання в ній щільно пов’язане з політикою.
Гітлер одразу взяв курс на озброєння Німеччини всупереч умовам Версальської угоди. В Англії до часу дивилися на це крізь пальці. Але 1936 року фюрер уже не при ховував своїх агресивних намірів. Було прийнято «чотирирічний план» з чіткою метою підготувати вермахт і економіку Третього рейху до війни. Це стривожило англійців: добре, як Гітлер розширятиме «життєвий простір» для німців за рахунок Росії, а якщо він зазіхне на їхні африканські колонії та Індію? Тоді король, що співчуває нацистам, стане дуже небезпечним. Його слід усунути від влади, і єдиний привід для цього — місіс Сімпсон.
Якби йшлося лише про традиції та моральність, король, імовірно, домігся б свого — ввів би кохану до Букінгемського палацу на правах господині. Але на кону були інтереси імперії і національної еліти, а це куди серйозніше двох розлучень Уолліс та її шанхайських «курсів підвищення кваліфікації»... Король зрозумів, що цю стіну йому не пробити.
Після виступу по радіо Едуард VIII — ні, тепер уже просто Девід — поїхав до Франції, де на нього чекала Уолліс. Романтично було б покинути батьківщину без нічого, нехтуючи матеріальні цінності, проте багаж екс-монарха налічував 266 місць.
На британський престол під іменем Георга VI зійшов другий за старшинством син покійного короля Альберт. Він придумав брату титул «герцог Віндзорський», оскільки члени королівської династії мали прізвище Віндзор. Але висунув умову: ні дружина герцога, ані можливі нащадки не мають права називатися Королівською Високістю. Він заборонив Девіду відвідувати Великобританію без спеціального запрошення й обіцяв виплачувати йому компенсацію за покинуту нерухомість — два старовинні замки.
Одруження герцога й Уолліс відбулося 3 червня 1937 року в замку XVI століття Канде поблизу французького міста Тур. Королівська сім’я зігнорувала цю подію. А Ріббентроп надіслав нареченій букет із сімнадцяти білих троянд. Такі саме букети вона отримуватиме від нього й надалі. Стверджують, що кожна з троянд символізувала їхню інтимну зустріч...
У жовтні молодята виправдали найгірші побоювання британського уряду — відвідали Німеччину. Їх приймали Гесс, Герінг, Гіммлер, Геббельс, а наостанок і сам фюрер. Герцогське подружжя було в захваті від люб’язності та гостинності господарів. Гостей зустрічав почесний караул СС, на їхню честь влаштовували салюти. Герцог не залишився в боргу: всіляко вихваляв досягнення Третього рейху, турботу фюрера про народ і навіть оволодів нацистським привітанням.
— Його зречення престолу стало для нас тяжкою втратою, — казав Гітлер у своєму колі. — З ним було б усе інакше. Але він нам іще згодиться.
У травні 1940 року вермахт вдерся до Франції. Французька армія та англійський експедиційний корпус були вщент розбиті за сорок днів. Уолліс Сімпсон зробила в це свій внесок: вона, за даними британської розвідки, передавала Ріббентропу відомості про настрої у французькій верхівці і про конфлікти між союзниками. Так вона металася Англії за те, що не стала королевою.
Віндзори не залишилися в окупованому Парижі, це був би остаточний розрив з Англією і кінець фінансових надходжень звідти. Вони переїхали до Португалії, попередньо подбавши, щоб їхню шикарну віллу в Булонському лісі було взято під охорону СС. У Лісабоні герцог дав інтерв’ю, в якому сказав, що Англія не зможе відбити німецьке вторгнення, отож для неї найкращий вихід — укласти мир з Німеччиною. Для Лондона це стало останньою краплею. З Віндзорами треба було терміново щось робити.
Про те саме думали і в Берліні. Гітлер хотів після окупації Англії повернути герцогу трон, а «сірим кардиналом» у статусі його радника зробити Ріббентропа. Що може бути краще за короля-маріонетку?!
Ріббентроп викликав керівника політичної розвідки Шелленберга й завів мову про герцога:
— Цей щирий і справжній друг Німеччини знаходиться в Лісабоні під суворим наглядом англійської Сікрет Сервіс. Він почувається як заарештований і прагне скинути ці кайдани. Треба допомогти йому перебратися до Іспанії, де опікуватися ним будемо ми та каудильйо Франко. Це можна влаштувати, наприклад, під час полювання поблизу португальсько-іспанського кордону.
— А чи хоче він до Іспанії? — спитав Шелленберг.
— Якщо він вагатиметься, ви переправите його туди силоміць, і потім він сам нам дякуватиме. Фюрер готовий для початку покласти на його банківський рахунок п’ятдесят мільйонів швейцарських франків...
Шелленберг вилетів до Лісабона. Передусім він здобув план вілли Віндзорів в Ешторилі, курортному передмісті столиці. Відтак за допомогою герцогині почав заміняти португальську прислугу своїми людьми. Проте головним сценарієм було не викрадення герцога, а його добровільна втеча до Іспанії під приводом полювання. А він вагався. Щоб зробити його рішучішим, агенти Шелленберга розбили вночі камінням вікна його будинку і поширили чутки, що це підступні дії англійської розвідки. Відтак герцогу доставили букет із запискою: «Бережіться провокацій SIS! Португальський друг, який зичить Вам добра».
Ця незграбна робота була марною: герцог знав, що в Сікрет Сервіс ідіотів не тримають. І тоді Шелленбергу надійшла з Берліна шифровка: «Готуйте викрадення!».
Цікаво, як би це виглядало? Якби викрали самого тільки герцога, англійці могли б затримати герцогиню і змусили б його повернутися. А якби викрали обох, то як би Уолліс пережила розставання з коштовностями та ексклюзивними сукнями? Хоча про їх цілість напевно подбав би її друг Ріббентроп...
Однак до викрадення не дійшло. Англійська розвідка засікла Шелленберга в Лісабоні, а безглузде биття скла показало їй, навіщо він тут. На віллі Віндзорів різко посилили охорону: ззовні португальську, всередині — англійську. Новий британський прем’єр Черчілль і Георг VI призначили герцога губернатором Багамських островів, і в Лісабон за подружжям прибув військовий корабель.
Шелленберг справедливо побоювався, що за провал операції фюрер відірве йому голову. У відчаї він наказав повідомити англійців, що корабель заміновано. Міну шукали і не знайшли, а вигадати щось іще Шелленберг не зміг. Герцог із герцогинею та їхнім багажем благополучно відплили в напрямку Карибського моря.
Шелленбергу дуже поталанило: Гітлер, дізнавшися про невдачу, не впав у традиційну лють. «Кишеньковий король» вислизнув з рук? Прикро, але не біда. Фюрер у ці дні вже націлювався замість Англії на Росію.