Герцог гнівався, що його призначили «у третьосортну провінцію з чорним населенням» (негрів він, подібно до Гітлера, вважав нижчою расою). Але на Багамах зрозумів, що це райський куточок, де можна безтурботно кохати свою Уолліс. Клімат субтропічний, дуже м’який. У лісах сотні видів орхідей, у лагунах — рожеві фламінго. І тепле море: 25-30 градусів протягом усього року...
Обов’язки багамського губернатора були необтяжливі, й Віндзори мали можливість відвідувати Сполучені Штати Америки. Там за ними скрізь слідували, крім репортерів, агенти ФБР: відомству Гувера Уолліс була відома як агент Ріббентропа.
Одразу по війні подружжя повернулося до свого будинку в Булонському лісі й жило всі подальші роки у Франції. Молодшого брата Альберта, він же Георг VI, Девід побачив тільки 1952 року, коли був запрошений без герцогині на його похорон. Нова королева Єлизавета ставилася до дядечка стримано, але терпляче: у 1964 році вона привітала Девіда із сімдесятиріччям, а згодом запросила до Лондона разом із дружиною (!) на відкриття меморіальної дошки на честь його покійної матері — королеви Марії.
Про кохання Едуарда VIII до Уолліс складено пісні і знято фільми. Але ця історія завдала непоправної шкоди престижу британської корони. Король упродовж століть вважався священного особою, символом єдності нації — і раптом виявився грішною земною людиною.
До нього можна ставитися по-різному. Проте одна його заслуга безперечна: він довів, що король, що б там не казали, може одружитися з кохання.
«З ним було б усе інакше»... Гітлер міг сказати те саме іншими словами: «Без неї (без Уолліс Сімпсон. — Авт.) було б усе інакше». Не з’явись Уолліс у Лондоні, королем Великобританії напередодні світової війни залишився б «щирий і справжній друг Німеччини». А британці з давніх-давен звикли до думки, що король говорить і діє від імені нації.
Згадаймо: коли 1 вересня 1939 року Гітлер напав на Польщу, Англія і Франція як її союзники оголосили Німеччині війну. Важко уявити, щоб Едуард VIII на це пішов. А якби війну формально було оголошено, то за першої можливості він уклав би з переможцем Франції мир. І навіть, цілком імовірно, став би союзником Гітлера, щоб гарантувати недоторканість британських колоній. Прем’єр-міністром замість Чемберлена був би призначений не Черчілль, а лідер британських фашистів Мослі. За таких обставин Сполучені Штати Америки й надалі б дотримувались нейтралітету: розбирайтеся, мовляв, самі у себе в Європі!
Ідеальна картина для Гітлера: можна сміливо «розширятися» на схід, маючи в тилу, на заході, не ворога, а друга. І почати, не марнуючи час, уже в 1940 році! При цьому СРСР не мав би підтримки з боку Англії та США. Не було б, зрозуміло, і ленд-лізу...
Парадоксально: затята прихильниця Гітлера позбавила його шансів на перемогу у війні й зумовила його загибель. Для Третього рейху вона стала воістину фатальною жінкою.
Дерево данського короля
Чи носив Кристіан X шестикутну зірку
У фільмі Ельдара Рязанова «Андерсен. Життя без кохання» є чудовий вставний сюжет. Німецькі окупанти зажадали, щоб євреї в Данії носили жовту зірку на одязі, й уранці король виїхав на кінну прогулянку з такою шестикутною зіркою. А за прикладом короля її почали нашивати собі мешканці столиці.
Ця історія блукає світом з післявоєнних років. Вона така красива, що хочеться їй вірити. І все ж, шануючи істину, пошукаймо відповідь на питання: легенда це чи бувальщина?
Вермахт вдерся до Данії та Норвегії у квітні 1940 року. Норвегія чинила опір близько місяця за підтримки англійців та французів, Данія ж не мала захисників. Вона здалася практично без бою. 70-річний король Кристіан, двоюрідний брат царя Миколи II, не залишив країну.
Данія була вкрай важлива для гітлерівської Німеччини як постачальник м’яса та молочних продуктів (вона годувала до 8 мільйонів німців), тому режим окупації був тут на початку дуже м’який, підтримувалась ілюзія незалежності. Король залишався на троні, працювали уряд і парламент, збереглися армія, поліція, профспілки. Німці обмежили тільки свободу преси та зібрань. Місцевих євреїв вони наразі не переслідували, але відчувалося, що до цього йде. Розповідають, що король у 1942 році демонстративно відвідав синагогу і пообіцяв сам носити шестикутну зірку, якщо євреїв до цього змусять. Документального підтвердження, на жаль, немає. Натомість відомий офіційний лист, надісланий королем до Берліна: «Я хотів би підкреслити, що особливі заходи проти групи людей, які вже понад сто років користуються всіма громадянськими правами, можуть мати дуже серйозні наслідки...»
Гітлер був обурений. І зовсім розлютився, коли на його довге привітання з днем народження Кристіан відповів трьома з половиною словами: «Вельми вдячний. Король Кр.» Щоб помститися, фюрер направив до Копенгагена нового рейхскомісара — обергрупенфюрера СС Вернера Беста, наказавши «поводитись як у ворожій країні».
Бест, однак, під різними приводами не поспішав виконувати цей наказ. Він навіть зумів переконати Гіммлера, що «остаточне вирішення єврейського питання» в Данії поки що недоцільне, оскільки більшість данців — не лише король — вважають євреїв повноправними громадянами країни і вороже відреагують на цю акцію.
Вернер Бест аж ніяк не був гуманістом і прихованим антифашистом. На його рахунку було створення концтабору в німецькій землі Гессен і керівництво каральними загонами на території Польщі. Але він не належав до сліпих нацистських фанатиків і добре відчував настрій данців. А ще чудово розумів, що справи на східному фронті кепські, Гітлер уже не виграє війну, отож не варто збільшувати список власних злочинів.
«Данці могли насолоджуватися більшою свободою, ніж будь-яка інша країна, захоплена Гітлером», — написав у мемуарах заступник Ріббентропа Вайцзеккер. Скажу більше: за часів «м’якої окупації» багатьом жилося краще, ніж до неї. Німеччина завантажувала данські підприємства воєнними замовленнями й купувала у величезних кількостях продовольство (за перший рік тамтешні фермери поставили їй 160 тисяч тонн самої лише свинини!). Зникло безробіття, і задоволені життям данці воліли не думати про те, що коять нацисти в інших окупованих країнах.
Настрій різко змінився, коли розпочалися нальоти британських бомбардувальників. А потім народ дізнався про Сталінград, про десантування американців на Сицилії... Стало ясно, що альянс із гітлерівською Німеччиною наближає Данію до катастрофи. Міцнів майже непомітний раніше Опір. У серпні 1943 року відбувся масовий страйк у сімнадцяти містах країни, і Гітлер увів до Данії додаткові війська. З «незалежністю» було покінчено, німці роззброїли данську армію і впровадили надзвичайний режим. Король Кристіан на знак протесту оголосив себе військовополоненим. Вернер Бест отримав з Берліна таємний наказ відправити в ніч з першого на друге жовтня до концтаборів усі сім тисяч сімсот данських євреїв.
Бест сповістив про це Георга Дуквіца, військового аташе німецького посольства в Данії і свого радника. Той був старим членом нацистської партії, проте давно зневірився в Гітлері та його політиці. Понад усе обурювало Дуквіца знищення людей за національною ознакою. Дізнавшись про майбутню акцію, він записав 19 вересня у щоденнику: «Тепер я знаю, що мені робити».
Дуквіц негайно вирушив до нейтральної Швеції, домігся неофіційної зустрічі із прем’єр-міністром і попросив його дати притулок данським євреям. Прем’єр відповів, що без згоди Німеччини це неможливо, і пообіцяв запитати Берлін. Звідти, як і слід було чекати, надійшла категорична відмова.
Дуквіц міг би на цьому зупинитися і далі не ризикувати собою. Але він вирішив йти до кінця і за три дні до акції попередив про неї лідерів єврейської громади. Головний рабин Данії Маркус Мельхіор порадив євреям покинути житло і десь сховатися.
Свою допомогу євреям запропонували тисячі данців — не тільки друзі, а й часто-густо зовсім незнайомі люди. Їх ховали у себе вдома, клали в лікарні під чужими прізвищами. Головного рабина переховував у своєму особняку на острові Фальстер єпископ лютеранської церкви.