Зрозуміло, вісім тисяч осіб не могли довго ховатися. Більшість утекли до Швеції через Ересуннську протоку, ширина якої поблизу Копенгагена близько семи кілометрів. Людей перевозили рибалки, сховавши під брезентом на дні човна. Одним з утікачів був видатний данський фізик Нільс Бор, напівєврей, який згодом відіграв велику роль в американському атомному проекті.
Поїздка Дуквіца до Стокгольма все ж таки не була марною: поява тисяч утікачів не стала для шведів несподіванкою. Їх не відправили назад попри вимогу Берліна. Шведська влада побоювалася конфліктувати з Німеччиною, але бажала зберегти обличчя в очах данського і власного народу.
До лап гестапо потрапило близько п’ятисот осіб — ті, хто з різних причин не зміг утекти або не вірив, що німці вчинять розправу. Їх депортували, але не в табір знищення, а до «привілейованого» Терезієнштадта на чеській території. Гіммлеру довелося врахувати небайдужість данців до долі єврейських співгромадян, а також створення королем комісії для допомоги депортованим.
Концтабір Терезієнштадт слугував відомству Гіммлера своєрідною вітриною. Його демонстрували представникам Червоного Хреста як зразок «гуманного» поводження з ув’язненими (поміж них, між іншим, була сестра Альберта Ейнштейна). Був навіть басейн і дитячий садок. Але в’язнів регулярно відправляли групами до Освенцима на неминучу смерть. Данських відправити не наважалися. З них не дожили до дня визволення у травні 1945 року «лише» 49 осіб — кожен десятий...
Дивовижно, що майже біблійний вихід тисяч євреїв з окупованої Данії відбувся без перешкод. Гестапо, безумовно, мало численних інформаторів, і щоб запобігти втечі, вистачило б пари патрульних катерів у протоці. Але Бест явно дивився на втечу крізь пальці: нехай тікають, а я доповім у Берлін, що Данія judenfrei (вільна від євреїв)!
На початку травня 1945 року вермахт у Данії капітулював. До Копенгагена ввійшли британські війська. Вернер Бест був арештований і засуджений данським судом до смертної кари. Його адвокат подав апеляцію, наполягаючи в ній на тому, що Бест не перешкоджав євреям утекти. Це врахували і замінили страту дванадцятьма роками в’язниці.
Через шість років Беста звільнили за станом здоров’я. Він працював у Німеччині юридичним консультантом, однак 1969 року його знову заарештували за старі гріхи — причетність до вбивства 8723 польських громадян. Уряд ФРН відмовився видати його полякам і цим урятував від шибениці. За три роки він знову вийшов на волю і дожив до об’єднання Німеччини.
А Дуквіц помер на шістнадцять років раніше, проте життя його після війни було щасливе. Він працював послом ФРН у Данії і користувався там величезною повагою.
У 1971 році Ізраїль визнав його «Праведником народів світу». Це звання надають неєвреям, які безкорисливо рятували євреїв під час нацистської окупації, ризикуючи власним життям. На 1 січня 2012 року в списку Праведників було 24 355 осіб. 2402 з них — із України.
Під час церемонії в Єрусалимі Дуквіцу було вручено, як заведено, іменну медаль з написом «Від вдячного єврейського народу. Хто рятує одне життя, рятує цілий світ». На його честь на Алеї Праведників у меморіальному комплексі «Яд ва-Шем» посаджено дерево № 673.
А дерево № 25 на цій Алеї присвячено колективному Праведникові світу — данському народу. Гарний символ! Але весь народ не буває праведником — так само як і грішником.
У Данії були свої нацисти, які 1941 року підпалили синагогу. Влада, щоправда, виявилась на висоті: вони отримали по три роки в’язниці.
У країні було сформовано з добровольців корпус «Данмарк», який увійшов до складу дивізії СС «Мертва голова» і воював на східному фронті.
Данці не один рік працювали на гітлерівську Німеччину — і аж ніяк не з примусу.
А чому в списку Праведників світу немає рибалок, які перевозили втікачів до Швеції? Та тому, що вони робили це зовсім не безкорисливо. Середня ціна за перевезення через протоку дорівнювала річній зарплаті досвідченого інженера. Багато сімей, щоб урятуватися, позичали потрібні гроші і повертали борги після війни, подеколи роками.
І все ж факт залишається фактом: 99 відсотків данських євреїв не загинули. У цьому велика заслуга короля Кристіана, якому на Алеї Праведників присвячено дерево № 26. Він не нашив собі жовту зірку — нацисти просто не ризикнули запровадити її носіння. Але запровадили б, якби Данія не мала такого короля.
Франція: від ганьби до величі
Хто і як урятував її честь
8 травня 1945 року фельдмаршал Кейтель, підписуючи в Берліні акт капітуляції Німеччини, побачив серед присутніх французького генерала де Тассіньї. «Як, невже і вони переможці?!» — саркастично спитав він.
А й справді дивно! У 1940 році Франція капітулювала через сорок днів після вторгнення вермахту і прославилася колабораціонізмом, проте отримала статус країни-переможниці Німеччини і свою зону окупації. Чому? За які заслуги?..
Гітлер напав на Польщу 1 вересня 1939 року. Поляки сподівалися на допомогу союзників — французів з англійцями. Ті барилися два дні, однак виконали своє зобов’язання, оголосивши агресору війну. Вона була дуже дивною. Французи й не думали наступати — лише в перші дні про людське око просунулися під Саарбрюккеном на 8 км, не зустрічаючи опору німців. Але зустріли мінні поля і повернули назад. А прибулий на допомогу англійський експедиційний корпус — десять дивізій — із самого початку був налаштований на оборону: викопав протитанковий рів завдовжки 65 км, установив безліч дротяних загород, спорудив 400 дотів тощо. Щоправда, англійці побудували близько п’ятдесяти аеродромів (на це пішло 50 тисяч тонн бетону), але літаки, що піднімалися з них, замість бомб закидали німців листівками.
А Польщу тим часом без перешкод поділили Німеччина й СРСР. Відтак сумління її союзників заспокоїлось: «Немає держави — немає проблеми».
«Якщо ми не зазнали 1939 року катастрофи, — згадував німецький генерал Йодль, — то лише тому, що під час польської кампанії приблизно 110 французьких та британських дивізій повністю бездіяли проти 23 німецьких».
Гудеріан додав: «Пасивна поведінка уряду Франції взимку 1939/40 року свідчила, що він не має бажання воювати».
Війна, навіть така дивна, подібна до любовного роману: її набагато легше розпочати, ніж припинити. Вона нібито тривала, але майже без крові. Газети сповіщали про «місцеві сутички», про «зіткнення розвідників на нічиїй землі» — інших новин з фронту не було. Солдати нудьгували. Для організації їхнього дозвілля французький уряд почав створювати «військову службу розваг»...
У грудні в союзників з’явилася можливість знову зіграти шляхетну роль: цього разу вони запропонували допомогу Фінляндії, яка зазнала радянського нападу. Згарячу пообіцяли направити туди війська — 150 тисяч багнетів, але незабаром охолонули. Хоча Червона армія застрягла у фінських снігах, там все ж таки стріляють. Набагато краще і спокійніше розбомбити нафтопромисли в Баку! Це буде удар не тільки по росіянах, а й по вермахту, адже Німеччина щомісяця отримує до 75 тисяч тонн радянської нафти і нафтопродуктів...
Головним прихильником цієї ідеї був французький прем’єр Даладьє. Його британський колега Чемберлен не заперечував. Обидва дуже сподівалися на участь Туреччини. Та поки планували, обговорювали й узгоджували, настав березень 1940 року. Росіяни уклали з фіннами мирну угоду, і привід бомбити Баку щез.
Невідомо, скільки б ще тривав цей «зіцкриг» (сидяча війна), якби німці не почали діяти. На початку квітня вермахт окупував Данію та Норвегію під приводом захисту стратегічно важливих територій від англійців. Данія здалася покірно, натомість Норвегія чинила опір. Чемберлен і Даладьє були змушені послати туди англо-французький десант. Солдати згадали на восьмий місяць війни, що таке атака! Але ця нетривала операція провалилася через бездарність керівництва і спричинила відставку Чемберлена. 10 травня 1940 року його замінив на посту прем’єра Уїнстон Черчілль, і того ж дня вермахт, як завжди несподівано, вдерся до Голландії, Бельгії та Люксембургу. Його головною метою була Франція.