Французи ще 1929 року почали споруджувати вздовж кордону з Німеччиною систему міцних укріплень — «лінію Мажино». Вона простяглася на 400 км і коштувала три мільярди франків (понад 15 мільярдів сучасних доларів США). За нею Франція почувалася в безпеці. Але німці замість прориву цієї лінії обійшли її з півночі через Арденнські гори і захопили французів та їх англійських союзників зненацька.
Союзне командування на чолі з генералом Морісом Гамеленом вважало це неможливим. По-перше, для такого маневру частини вермахту мали б пройти територією двох нейтральних країн: Люксембургу та Бельгії. А більшість французьких політиків і воєначальників усе ще вірили, що нейтралітет має для Гітлера значення. По-друге, Арденни з їх вузькими серпантинами здавалися непридатними для вторгнення великих сил. Армійські колони розтягнулися б там на сто кілометрів з гаком — чудовий об’єкт для авіації! На тому французи й заспокоїлись. А німці пішли на ризик, покладаючись на фактор несподіваності та на прикриття з повітря літаками люфтваффе. Сім танкових дивізій, подолавши Арденни, опинилися 14 травня в 240 км від Парижа.
Союзні війська потрапили в дуже скрутне становище. Вони мали три тисячі танків — набагато більше, ніж німці. Але французькі танки були розсіяні по окремих ділянках фронту в розрахунку на позиційну війну типу Першої світової. Вони були жорстко прив’язані до піхотних дивізій. А німці створили мобільні танкові армії. Зупинити їх позаду лінії Мажино було практично неможливо. Саме тоді стали широко відомі прізвища Гудеріана і Клейста — тих, хто через шістнадцять місяців замкне «київський котел»...
Французи мали свого Гудеріана, якому не поталанило, — полковника де Голля. Задовго до війни він пропонував створити ударну маневрену армію зі ста тисяч професіоналів-добровольців. З нього тоді кепкували. А тепер терміново знайшли для нього 150 танків: «Реалізуйте, полковнику, ваші ідеї!..».
З тих танків 120 мали малокаліберні гармати (37 та 47 мм). Багато водіїв були зеленими новачками. Приписаний до дивізії піхотний батальйон їхав услід за танками на автобусах (вантажівок не дали). «До того ж, — згадував де Голль, — ми не мали засобів радіозв’язку, і мені доводилось віддавати накази через мотоциклистів-зв’язкових або особисто виїжджати у підрозділи. А проте ці поспіхом зібрані війська були сповнені бойового духу».
У боях поблизу міста Абвіль, у гирлі річки Сомма, дивізія де Голля змусила німців відступити й захопила 500 полонених. Це був мало не єдиний успіх французів. Де Голлю присвоїли звання генерала і призначили заступником міністра оборони. Почесна роль, але вплинути на перебіг подій він не міг, адже керівництво країни й армії змирилося з поразкою. Новий головнокомандувач генерал Вейган, який змінив Гамелена, вже 25 травня завів мову про капітуляцію.
Країну охопила паніка. Німці майстерно її підігрівали. Зокрема, розкидали з літаків брошури із пророцтвами Нострадамуса про машини, які, вивергаючи дим та вогонь, літатимуть над містами, несучи людям жах і знищення. «Від себе ми додали „пророцтво“, — пише Вальтер Шелленберг, — що тільки південь і південний схід Франції врятуються від цих бід. Відтак маси біженців ринули в підказаному нами напрямку. Завдяки цьому німецькі війська отримали бажану свободу пересування, тоді як комунікації французьких армій було паралізовано».
Активно діяла і «п’ята колона». Велику роль тут відіграли місцеві комуністи: адже гітлерівська Німеччина — друг Радянського Союзу! 17 травня Сталін передав Гітлеру свої «найгарячіші привітання у зв’язку з успіхами німецьких військ». Французькі комуністи закликали співвітчизників дезертирувати з армії, а їхній генеральний секретар Моріс Торез особисто подав приклад. За це його присудили до смертної кари, але він уже був у Москві...
Німці не одразу повели наступ на Париж — спершу їхні танки ринули до протоки Па-де-Кале, щоб, захопивши порти на її березі, ліквідувати «морський міст» між Францією та Англією. Де Голль наполягав на обороні столиці, але уряд оголосив Париж відкритим містом. Це значило, що він буде зданий без бою «заради збереження культурних цінностей і життя громадян».
Вермахт урочисто ввійшов до Парижа 14 червня. Уряд утік до Бордо. Що робити далі: продовжити боротьбу з північно-африканських колоній чи просити загарбників про перемир’я? Де Голль обстоював перший варіант, але його голос мало важив. Маршал Петен, який очолив у ті дні кабінет міністрів, виступав, як і Вейган, за припинення війни.
22 червня в лісі під містом Комп’єнь представник Петена підписав з німцями угоду про перемир’я, а фактично про капітуляцію. Гітлер вибрав це місце невипадково: саме там у 1918 році в залізничному вагоні маршала Фоша Німеччина, програвши війну, уклала подібне перемир’я з Антантою. Фюрер насолоджувався реваншем.
Умови «перемир’я» були вкрай принизливі для французів. 60% території країни разом з Парижем стали зоною німецької окупації. Німеччина анексувала північно-східну провінцію Ельзас з головним містом Страсбургом. Французьку армію було ліквідовано (крім порівняно невеликих сил для підтримання порядку), її озброєння передавалося вермахту. Німецькі полонені негайно звільнялися, а французькі мали залишатися в таборах до закінчення війни в Європі. І — останній дзвінкий ляпас! — усі витрати з утримання окупаційних військ лягали на переможених.
84-літній маршал Петен, герой Першої світової війни, став гітлерівською маріонеткою. Його уряд, що обрав столицею місто Віші, в усьому йшов назустріч нацистам і підтримував їхню расову політику. По війні Петен виправдовувався на суді, що якби він діяв інакше, німці окупували б усю Францію. Однак вони все одно це зробили 1942 року, дійшовши до Середземного моря.
Але де ж де Голль, генерал без армії, прихильник війни до кінця? З Петеном йому було явно не по дорозі. Англійці, дбаючи про його безпеку, таємно запросили його до Лондона. 17 червня він проводжав на аеродромі главу британської військової місії у Франції Спірса. Коли маленький літак почав рухатись, де Голль, на подив жандармів і групи урядових чиновників, раптом ускочив до кабіни. Це була вимушена втеча, але не від війни, а від ганебного миру.
«Волелюбний французький народ не змирився зі зрадою верхів, які віддали його під владу нацистської Німеччини. З перших днів по всій країні ріс і міцнів героїчний рух Опору, створювалися загони партизанів-макі»...
Автор цього міфу — де Голль. Він бажав усією душею, аби було саме так. Проте було зовсім інакше.
Французи з величезним полегшенням зустріли звістку про припинення війни. Що їм Польща, через яку все це почалося? Що їм Англія, яка дорікала своєму союзникові за сепаратний мир із ворогом? Що їм єврейські співгромадяни, приречені на загибель? Головне, більше не вибухають бомби, світить літнє сонце та достигає виноград...
Німці були так упевнені в лояльності французів, що 28 червня, на третій день після офіційного припинення воєнних дій, до Парижа приїхав на екскурсію Гітлер. Гадаєте, фюрер їздив містом у панцернику, дивлячись крізь оглядову щілину? Ні, він спокійнісінько ходив пішки! «Від Тріумфальної арки ми пройшли до Будинку інвалідів, і Гітлер постояв трохи перед гробницею Наполеона», — згадував Альберт Шпеєр.
З перших днів ріс і міцнів не рух Опору, а пієтет багатьох французів перед главою Третього рейху. У ньому вбачали нового Наполеона, який об’єднає Європу. Не буде кордонів, не буде війн, ну а до прапорів зі свастикою, якими рясніє Париж, можна звикнути.
А які молодці у сталевих шоломах пройшли переможним кроком Єлисейськими Полями! Тисячі парижанок були в захваті: от де справжні чоловіки! Свої, нездатні захистити країну, їм не рівня...