— Мені дуже шкода, що все так обернулося. Тепер я ввійду до історії як людина, що зруйнувала Париж...
— Я бачу, що ця роль вас гнітить, — сказав Нордлінг. — Набагато краще стати рятівником Парижа! На вулицях почалася стрілянина, але я можу виступити посередником між вами і повстанцями. Вони розійдуться по домівках, а ви не руйнуватимете місто.
Хольтіц глибоко замислився. Пропозиція була йому до вподоби, але тоді доведеться здатися в полон, інакше його чекає смертна кара за невиконання наказу фюрера. Втім, про здачу підпільникам не могло бути й мови — це нижче гідності німецького генерала! Терміново був потрібен представник регулярної армії.
Нордлінг зумів сповістити союзників, що Париж можна сміливо брати, німці не чинитимуть опору. 22 серпня генерал Бредлі направив до столиці дивізію Леклерка. Танки рухалися вкрай повільно, пробираючись крізь юрби радісних французів. «На всьому шляху населення зустрічало дивізію вином і бурхливими привітаннями, — згадує Бредлі. — Я не міг чекати, поки вона продефілює до Парижа, — ми мали виконувати умови угоди з фон Хольтіцем».
— До біса ваш престиж! — крикнув він Леклерку по рації. — Я пошлю замість вас 4-ту американську дивізію!
Це подіяло. Злякавшись за честь Франції, танкісти Леклерка припинили цілуватися з дівчатами і пити шампанське. Вони сіли у свої машини й увечері 24 серпня були в Парижі. Вранці 25-го фон Хольтіц на вокзалі Монпарнас офіційно здав місто Леклерку.
Такою була очима генерала Бредлі «битва за Париж». «Упродовж тижня, — пише він далі у книзі спогадів, — ми розшукували танки Леклерка в усіх провулках Парижа. Мені довелося навіть пригрозити, що я розформую дивізію, і тільки це змусило її продовжити похід». Варто відзначити, що самого генерала Леклерка Бредлі називає прекрасним танкістом та уславленим, усіма шанованим командиром.
А як же барикади, що стали символом Опору? Вони насправді були. Багато парижан будували їх за закликом підпільної газети комуністів «Юманіте». Вона ганьбила лідерів Опору з інших партій за те, що вони, дізнавшись про угоду з фон Хольтіцем, призупинили повстання. Комуністи претендували на владу у звільненій Франції, тому їм було вкрай важливо попервах захопити її у столиці. Відтак вони могли б диктувати де Голлю як главі тимчасового уряду свої умови.
Де Голль добре це розумів. Заборонити комуністичну партію він не міг, Сталін би йому цього не пробачив. І він уже 28 серпня офіційно розпустив Опір, в якому комуністи відігравали велику роль. Він викликав двадцять його керівників та оголосив: «Ваші бійці повинні здати зброю і влитися до регулярної армії. Опір увійшов у славний літопис французької історії, але не має більше ніяких підстав для існування. Всю відповідальність за майбутнє приймає на себе мій уряд».
Гадаю, так на його місці вчинив би й Наполеон...
26 серпня парижани, ще не знаючи про ліквідацію Опору, із захопленням зустрічали де Голля. Збереглася кінохроніка цієї події — наприклад, фільм «Визволення Парижа» студії «Арте Франс».
Площа Етуаль (нині площа Шарля де Голля). З прилеглих вулиць стікаються тисячі людей. На Тріумфальній арці майорить прапор Франції. Де Голль, значно вищий від юрби (196 см зросту плюс високий кашкет), крокує Єлисейськими Полями до площі Згоди. На всьому шляху його вітають парижани, звучить «Марсельєза». В кінці головної вулиці він сідає в кабріолет та їде далі, до собору Паризької Богоматері. Там за традицією відзначають богослужінням найважливіші події в історії країни. Де Голль виходить з автомобіля — й одразу починається пальба. Стріляють із гвинтівок з башти собору і з верхніх поверхів одного з найближчих будинків. У кадрі добре видно димки пострілів. Хтось біжить, хтось лягає, але генерал незворушно крокус до собору. Вражаюче видовище! Це вам не сучасні президенти, які падають додолу при першому натяку на небезпеку, а зверху навалюються охоронці... Що тут скажеш? Велика людина, якщо хто досі сумнівався!
Та от що дивно: не видно ні вбитих, ні поранених. І головне, сам де Голль — така помітна мішень! — неушкоджений. Його супутники — теж. Хто стріляв? Навіщо? «Невідомо, що саме сталося, — говорить диктор. — Ніхто не був заарештований».
У Парижі, за чутками, де-не-де ще сиділи на горищах поодинокі снайпери. Але вони, схоже, були сліпі або стріляли холостими патронами...
Я не хочу підозрювати де Голля, який довів свою мужність на війні, в дешевому піарі. Але у досвідчених детективів є правило: треба розглядати кожну версію, навіть неймовірну. А тільки ця версія цілком пояснює загадкову сцену біля собору. Пардон, месьє де Голль.
Дивишся кінохроніку — вулиці заповнені патріотами. А де ж колаборанти?
Та тут же вони, просто поклоняються тепер — хто щиро, хто ні — не Гітлеру з Анрі Петеном, а де Голлю! Мабуть, це вони голосніше за всіх співають «Марсельєзу» і кричать «Ліберте!» — «Свобода!».
Втім, щоб показати себе патріотом, цього недостатньо. Є легкий та приємний спосіб — самосуди над жінками, які спали з окупантами. На визволеній території Франції на них ішло справжнє полювання. «Герої» — чоловіки витягали їх на вулицю й обстригали наголо. Нерідко роздягали, малювали на лобі свастику та босоніж водили вулицями під улюлюкання юрби. Подеколи тільки за те, що випила з німцем чашку кави.
Таких епізодів було десятки тисяч. Спасибі, що не вбивали. Хоча багато хто з принижених жінок самі після цього наклали на себе руки.
Взялася за колаборантів і деголлівська юстиція. Часом, як водиться, вона була занадто сувора, часом надто м’яка. З мадам Коко Шанель обійшлися досить толерантно: запропонували на вибір в’язницю або еміграцію. І вона випурхнула до Лозанни, заздалегідь переказавши свої гроші до швейцарського банку. Там її, до речі, шантажував Вальтер Шелленберг, погрожуючи описати в мемуарах деталі її роботи на абвер. Отож зі значною частиною своїх заощаджень вона попрощалася.
Серж Лифар після висадки союзників у Нормандії терміново розпочав у «Гранд-Опера» репетиції балету «Шота Руставелі». Тонкий розрахунок: головний герой — грузин, як і Сталін, але при цьому явно не більшовик, отже нацисти не розгніваються... Контакти з очільниками Третього рейху обійшлися Лифарю недорого: суд лише заборонив йому працювати в театрах Франції. Він переїхав до ближнього зарубіжжя, у Монте-Карло, й очолив там «Новий балет».
А от «автомобільному королю» Луї Рено дуже не поталанило. Він був заарештований у вересні 1944 року і помер у в’язничній лікарні. Його заводи випускали вантажівки для вермахту: тільки в 1941 році німці отримали їх понад 12 тисяч. Тому компанію «Рено» було конфісковано і передано у власність держави.
Французькі суди ухвалили смертні вироки 3920 колаборантам — зокрема Петену і П’єру Лавалю, який упродовж двох років був у Віші прем’єр-міністром. Де Голль замінив Петену смертну кару довічним ув’язненням, а Лаваль, завзятий посібник нацистів, на це не сподівався. Він проковтнув у в’язниці отруту, але це одразу помітили, промили йому шлунок і... розстріляли. Закон є закон.
1949 року де Голль заявив, що досить ділити народ на героїв і зрадників. Суди над колаборантами припинилися, а чотири роки потому де Голль дарував їм повну амністію. Заборонено було навіть нагадувати про їхнє співробітництво з окупантами. Міф про те, що народ Франції завжди був єдиний, а його минуле — тільки героїчне, отримав юридичну опору...
Того дня, коли Париж святкував своє звільнення, де Голлю радили проголосити Республіку. Це можна було зробити дуже ефектно з балкона на Гревській площі, звідки неодноразово зверталися до народу лідери французьких революцій. Де Голль відмовився. Республіка, сказав він, не вмирала, а існувала всі ці роки у вигляді комітетів, які він очолював. Нині він глава її уряду. Режим Віші — нуль і фікція. Так навіщо проголошувати те, що було і є?