Він міг би висловити свою думку коротше: «Французька Республіка — це я!»
За п’ять років невідомий полковник став визнаним лідером країни і фактично диктатором. Але він потерпав від думки, що глави трьох великих держав не вважають його — а отже й Францію — рівним партнером. Вони активно листуються між собою, домовляються про післявоєнний устрій світу і розділення Німеччини, а його думкою не цікавляться!..
У листопаді 1944 року де Голль дізнався від Черчілля, що в Німеччині будуть дві окупаційні зони: російська та західна. Північ останньої займуть британці, а південь — американці. Де Голль уражений. Він наполягає на французькій зоні, обіцяючи виділити для її окупації сорок полків. «Мій народ, — каже він, — має усвідомлювати, як і союзники, що переміг Німеччину!». Черчілль великодушно пообіцяв віддати французам частину британської зони. Де Голль з обуренням відхилив цю пропозицію: Франції не потрібні подачки! Рішення має бути схвалене офіційно на зустрічі глав великих держав!
Він летить через Тегеран та Баку до Москви, щоб заручитися підтримкою Сталіна. Із собою везе проект угоди про союз і взаємодопомогу між Францією та СРСР. Сталіну має сподобатись зобов’язання французького уряду не вести сепаратні переговори з Німеччиною. А для де Голля надзвичайно важлива обіцянка французької сторони «і надалі битися разом із СРСР до остаточної перемоги». Це формулювання в тексті угоди автоматично залічує Францію до країн-переможниць.
Час Сталіна розписано по хвилинах, але впродовж тижня його перемовини з де Голлем тривали п’ятнадцять годин! Він наполягав, щоб в угоді прозвучало визнання Францією «Люблінського комітету» — прорадянського маріонеткового уряду Польщі.
— Це засмутить Черчілля, — сказав Сталін з усмішкою, — але й він мене неодноразово засмучував.
Де Голль опирався, посилаючись на те, що Франція має договір з довоєнним польським урядом, який утік 1939 року до Лондона. Він зробив лише малу поступку — погодився на участь у Люблінському комітеті свого неофіційного представника.
І всесильний кремлівський вождь відступив! 10 грудня 1944 року договір було підписано. «На прощання, — згадує де Голль, — Сталін зробив мені комплімент: „Ви добре трималися. Мені приємно мати справу з людиною, яка знає, чого вона хоче, навіть якщо її погляди не збігаються з моїми“».
До «клубу Великої Трійки» Франція, що дуже засмутило й образило де Голля, так і не потрапила. Його не запросили в 1945 році ні до Ялти, ні до Потсдама. Однак французи, всупереч бажанню Рузвельта, отримали свою зону окупації в Німеччині та сектор у Берліні. Роль Сталіна в цьому була вирішальною.
Де Голль не ідеалізував Сталіна. «Я виніс враження, — пише він у мемуарах, — що переді мною незвичайно хитрий і нещадний керівник країни, знекровленої стражданням і тиранією, але водночас людина, готова на все заради інтересів своєї батьківщини... Комуніст, одягнений у маршальський мундир, диктатор, який закрився, мов щитом, своєю підступністю, завойовник у добродушній масці, він увесь час намагався ввести в оману». Втім, для Хрущова де Голль, за словами осіб з його оточення, знайшов через п’ятнадцять років лише два слова: «Хитрий чоловічок». А про Брежнєва взагалі волів мовчати...
Коли президента Франції Шарля де Голля урочисто приймали 1966 року в Москві, він висловив бажання покласти вінок на могилу Сталіна поруч із мавзолеєм. Радянська сторона всіляко давала йому зрозуміти, що це недоречно, але він домігся свого. І двадцять хвилин мовчки стояв біля могильної плити колишнього союзника Гітлера, а потім свого союзника.
Про що він думав у ці хвилини і що подумки зважував? Приховані камери КДБ і нечисленні очевидці зафіксували тільки результат: перед тим як піти, генерал де Голль узяв під козирок...
Навряд чи він знав, що радянський вождь і після війни не полишив мрії дійти на танках до Атлантики. Відкриймо книгу Валентина Бережкова «Як я став перекладачем Сталіна» (главу «Сердечна згода»):
«Невдовзі після визволення Франції керівник французької компартії Моріс Торез, зустрівшись зі Сталіним, спитав його:
— Де Голль вимагає, щоб учасники Опору здали владі зброю. Що нам робити?
— Ховайте зброю! — відповів „вождь народів“. — Може статися, що ви іще нам допоможете...».
Битва за Англію
Чому провалилася операція «Морський лев»
Після того як у травні-червні 1940 року вермахт розгромив французьку армію, весь світ був переконаний, що того ж літа впаде останній противник Німеччини — Англія. Їй гостро бракувало військ та зброї.
Як же вона встояла? І чому німці відмовились від операції «Зеєльове» («Морський лев») — не висадились на Британських островах?..
Танкові армії Клейста і Гота за тиждень пройшли наскрізь усю Францію від Седана до проток Ла-Манш і Па-де-Кале. Британський експедиційний корпус відступав до порту Дюнкерк на півночі — тільки звідти ще можна було відплисти до Англії. Німецькі танки рвалися йому напереріз, аж раптом 24 травня від Гітлера телеграфом надійшов наказ зупинитися. А щоб не було ніяких сумнівів, фюрер надіслав його у війська ще й з особистими офіцерами зв’язку.
Обурені генерали не знали, що й думати. 26 травня начальник генштабу сухопутних військ Франц Гальдер записав у щоденнику: «Танкові та моторизовані дивізії за найвищим наказом стоять зараз наче вкопані, хоча, вони у змозі напасти на противника з тилу». «Дюнкерк був уже в межах видимості! — журився в книзі спогадів Гейнц Гудеріан. — Ми спостерігали, як британці евакуюють свої війська на суднах, великих та малих»...
Гітлер обґрунтував свій «стоп-наказ» характером місцевості: мовляв, вона там складна, з численними каналами, отож танки треба поберегти. Герман Герінг (він завжди погоджувався з фюрером) запевнив: його льотчики відмінно впораються й без танкістів! Але переправу прикривали англійські винищувачі. У запеклих боях над протокою Королівські ВПС втратили триста літаків (німці — удвоє менше), зате понад двісті тисяч британських солдатів досягли рідного берега. Якби їх було знищено чи взято в полон під Дюнкерком, війна склалася б по-іншому, справедливо стверджував Гудеріан. У тому ж був упевнений і фельдмаршал Манштейн: він заявив у мемуарах, що Англія, втративши експедиційний корпус, не змогла б воювати і стала б беззахисною.
Як же пояснити загадковий «стоп-наказ»? Версія перша: фюрер був в ейфорії від успіхів вермахту у Франції, і в нього народилася думка повторити бліцкриг на сході. Танки в цьому випадку справді треба було поберегти, але назвати генералам справжню причину Гітлер не міг — надто рано!
Однак до нападу на Росію слід було укласти мир з Англією. Відомо, чим закінчилася для кайзерівської Німеччини війна на два фронти. І Гітлер не став чавити англійців танками, перетнувши їм дорогу до Дюнкерка. Очевидно, він розраховував, що Лондон оцінить його «джентльменський вчинок» і почне перемовини про мир... На користь цієї версії свідчить дивовижний факт, наведений Черчіллем у книзі «Друга світова війна»: перехоплена британцями телеграма зі «стоп-наказом» фюрера була незашифрована!
Мені здається, що правдиві обидві версії, адже вони не суперечать одна одній. Задобрити Лондон і зберегти танки для бліцкригу в Росії! Загалом розумна ідея. Німці кажуть у таких випадках: Zwei Fliegen mit einer Klappe schlagen — «убити двох мух з одного маху».
Якби британським прем’єром, як і раніше, був боязкий Чемберлен, Лондон напевне розпочав би мирні переговори. Але 10 травня 1940 року нацистам страшенно не поталанило: уряд Великобританії очолив Уїнстон Черчілль. Він був живим утіленням британського бойового духу і мав харизму, без якої об’єднати народ у важкі часи абсолютно неможливо. На третій день новий прем’єр звернувся до країни з парламентської трибуни: «Я не можу запропонувати нічого, крім крові, важкої праці, сліз і поту. Нас чекають суворі випробування. Ви мене спитаєте, який наш курс? Я відповім: вести війну на морі, суші і в повітрі з усією міццю і силою, дарованою нам Господом; вести війну проти потворної тиранії, рівної якій ще не було в похмурому списку людських злочинів... Я беруся за це завдання з енергією та надією. Я впевнений, що нашу справу не спіткає невдача».