Гітлер, як ми бачили, не зміг переконати Гудеріана у тому, що війна з Росією є превентивною. А Віктор Суворов, ігноруючи напевне відомі йому факти, сам себе в цьому переконав. Літератор переміг у ньому колишнього розвідника.
«Київський котел» сорок першого
Погляд ізсередини
Битва за Київ, яка закінчилась у вересні 1941 року оточенням п’яти радянських армій, вважається визначною перемогою вермахту на східному фронті. Однак генерал Гудеріан писав: «Сумнівно, щоб вона дала якісь масштабні стратегічні переваги». А один з розробників плану «Барбаросса» генерал Варлімонт назвав її «лише тактичним успіхом».
Що ж розчарувало цих та багатьох інших німецьких воєначальників?
Тема київського оточення в Радянському Союзі замовчувалася. Воно й зрозуміло: Червона армія втратила там лише полоненими 665 тисяч осіб. Але я знав про це оточення ще дитиною з розповідей батька: він був одним із небагатьох, хто вийшов звідти...
Батько закінчив Київський державний університет на п’ятий день війни й отримав диплом юриста. Хотів на фронт, але у військкоматі сказали: «Юристи з вищою освітою у нас рідкість, тож служитимете за спеціальністю!». Так він став слідчим військової прокуратури Південно-Західної залізниці у званні лейтенанта.
Залізниця надзвичайно важлива для країни в мирний час, а вже під час війни... Постачання фронту, вивезення поранених у тилові госпиталі, евакуація заводів і населення — це не всі її завдання. Недарма німці жорстоко бомбили станції та поїзди (навіть санітарні, з червоними хрестами на дахах). А були й грабіжники, й мародери, які потрошили товарні вагони. Були дезертири, готові на все, — адже їм так чи інакше загрожував розстріл. Отож роботи на залізниці військовому слідчому вистачало.
У першій декаді вересня батька відрядили із службовим завданням у східному, полтавському напрямку. Їхав він на старій «емці», віз із собою друкарську машинку для оформлення протоколів. Коли повертався до Києва, назустріч від краю до краю дороги повільно рухався потік машин та возів. Довелося зупинитись на узбіччі. Раптом із зустрічного автомобіля його гукнув підполковник: «Сапожніков, ти куди?» — «їду з відрядження». — «До німців у лани?! Київ з дня на день буде здано. Повертай назад!» — «Не можу, маю розпорядження». — «Хто його підписав?» — (Батько назвав прізвище начальника). — «Я вищий, ніж він, за посадою та званням. Скасовую його розпорядження і наказую рухатись за мною!..».
Того ж дня, 13 вересня, в’їхали до Лубен. Київ далеко позаду, у двохстах кілометрах. Колона спускалася по шосе до мосту через річку Сула, аж раптом там почалася стрілянина. Назустріч з несамовитим криком «Німці!» бігли люди. Божевільні? Панікери? Та слідом з’явилися танки з хрестами на баштах.
Наші розсипались по кюветах. Хто просто втиснувся в землю, хто намагався стріляти по танках. Батько теж стріляв зі... свого нагана.
А танки насувалися, трощили й давили. Батько бачив, як медсестра з гранатою кинулась у відчаї під один із них... Пострілявши з кулеметів, танки повернулися до мосту. Так закрився «київський котел» — найбільший у світовій воєнній історії.
Далі був суцільний хаос — ніяких регулярних частин! Люди стихійно об’єднувались у невеликі групи. Батько виявився в такій групі єдиним офіцером, і солдати вимагали, щоб він командував. Він хотів відмовитись: «Я ж цивільна людина і в армії зовсім недавно» — але йому пригрозили розстрілом. Батько знайшов вихід: «Приймаю командування, а своїм заступником з бойової частини призначаю сержанта такого-то!..».
За кілька днів командувач Південно-Західного фронту генерал Кирпонос спробував зібрати у Пирятині й упорядкувати цю людську масу. Батько потрапив в один із свіжосформованих підрозділів. За наказом Кирпоноса їх вишикували в колону і стройовим кроком, мало не з оркестром, повели посеред білого дня на схід, у напрямку Лохвиці. Та слідом за літаком-розвідником з’явилися танки з хрестами й відкрили по колоні вогонь. Усі кинулися врозсип, і війська знову не стало. Кирпонос залишився лише зі своїм штабом і за два дні, 20 вересня, загинув, оточений у гаю німецькими танками та піхотою.
Відтоді дорогами повністю володіли німці, обстрілюючи ліси, де ховалися наші, з танків та мінометів. Батько розповідав, що по цій стрілянині можна було перевіряти годинник: рівно о 12:00 вона припинялася (німці обідали), а о 13:00 поновлювалась. Одна з мін розірвалася поблизу батька. На щастя, його лише контузило вибуховою хвилею... Було багато випадків, коли заради порятунку люди спалювали документи й пробиралися на хутори проситись у «родичі».
Батькові поталанило: він зустрів прикордонників, які відступали від самого кордону. Вони не брали до себе нікого, але тут командир зробив виняток. Не можу собі пробачити, що не поцікавився його прізвищем і взагалі детально не розпитав батька. Все думав, що встигну...
Командир прикордонників тримав свій загін у лещатах. Кожен мав голитися і прати підкомірець гімнастерки. І це в лісі, серед боліт! Немає бритви? Голися уламком скла, але зберігай воїнський вигляд!
Якось по «лісовому радіо», тобто від уст до уст, рознеслася звістка: ввечері 22 вересня наша кавалерія розчистить південніше села Остапівна «коридор» для виходу з оточення. Хто не встигне до ранку, той запізниться. Встигло небагато. Загін, в якому був батько, встиг...
Але як опинились у нашому глибокому тилу німецькі танки? Скільки їх було? Хто ними командував?.. За радянського часу було важко отримати відповіді на ці запитання. Навіть маршал Жуков у своїх «Воспоминаниях и размышлениях» написав про київське оточення надто стисло, уникаючи цифр і деталей.
Я зайнявся цією темою у 1980-ті роки, після смерті батька. Запитання, чіпляючись одне за одне, мов шестірні, привели мене в липень сорок першого, коли вермахт стрімко просувався на схід. 15 липня німці були вже у Смоленську. До Москви — 360 км напрямки. Несподівано Гітлер, на превеликий подив своїх генералів, заявив, що Москва для нього — просто «географічне поняття», і зупинив, усупереч плану «Барбаросса», групу армій «Центр». Він сказав, що набагато важливіше захопити Харків і Донбас, — це призведе до «неминучого краху економіки противника». Марно генерали доводили, що Москва — «головний державний, воєнно-промисловий і транспортний вузол росіян», а понадто її взяття викличе величезний психологічний резонанс. Фюрер був непохитний.
Те, що Харків і Донбас винятково важливі для радянської економіки, Гітлер добре знав і раніше. Чому ж він круто змінив стратегію, маючи всі шанси взяти Москву подібно до Наполеона? А причина, я певен, саме в Бонапарті! Гітлер проводив паралель між ним і собою, вважаючи себе не менш великим полководцем і завойовником. Аж раптом через три тижні після нападу на СРСР жахнувся цьому порівнянню. Рік потому, 19 липня 1942 року, під час обіду у ставці «Вервольф» під Вінницею він зізнався: «Якийсь бовдур висунув тезу, нібито Наполеон, як і ми, виступив у похід проти Росії 22 червня. Та, слава богу, я одразу ж зумів спростувати його, протиставивши цьому базіканню думку авторитетних спеціалістів. Вони довели, що Наполеон вирушив у російський похід тільки 23 червня» (Генрі Пікер. «Застольні розмови Гітлера»).
Гітлер робив хорошу міну, але різниця в добу була занадто мала, щоб розвіяти забобонний страх. Замолоду він був художником, і чим ближче німці підходили до Москви, тим сильніше та яскравіше малювалася йому картина пожежі 1812 року, з якої почався занепад Бонапарта. Щоб вирватися з цієї містичної колії, фюрер переконав себе: набагато важливішою за Москву для нього є Україна! «Гітлер інстинктивно відчуває огиду до того, щоб іти шляхом Наполеона. Москва викликає в нього гнітюче відчуття», — сказав тоді один із головних воєначальників вермахту Альфред Йодль.
Отож першою стратегічною метою було оголошено Київ. 25 серпня танкову армію Гудеріана розвернули на південь.
Німці підійшли до Києва набагато раніше, ще в липні. Швидко наступали з боку Житомира та Білої Церкви, але були зупинені біля межі міста 37-ю армією генерала Власова. Того самого Андрія Власова, який у грудні стане героєм оборони Москви, а потім, потрапивши у полон, — зрадником. Однак Київ оборонявся 73 дні завдяки саме йому. Навіть Хрущов у своїх спогадах знайшов для Власова добрі слова: «Він здобув славу хорошого генерала, який уміє командувати військами, будувати оборону й завдавати ударів по ворогу». А от маршал Жуков «не помітив» у зв’язку з Києвом ні Власова, ні 37-ї армії. Це й зрозуміло: книга Жукова була неофіційною радянською історією війни, мемуари ж Хрущова видано на Заході.