Важко уявити більш дивних союзників, ніж Японія і Німеччина. Різні частини світу, різні раси, абсолютно різна культура... Проте їх ріднило агресивне прагнення розширяти за рахунок сусідів свій «життєвий простір». Гітлер почав це розширення 1938 року, приєднавши Австрію і захопивши Судетську область Чехословаччини. А японська армія в 1931-му вдерлася до Китаю й окупувала його північно-східну частину — Маньчжурію, багату на вугілля, нафту і залізну руду. Китай був надто слабкий, щоб дати відсіч загарбникам, і тільки шість років потому, спираючись на допомогу СРСР і США, розпочав визвольну війну з Японією.
Америка далеко, а Росія поруч. Її далекосхідні землі завжди були спокусою для Японії. 1938 року в районі озера Хасан на кордоні СРСР і Маньчжурії відбулася проба сил: два тижні тривали бої за дві сопки на спірній території. Ці голі пагорби з округлими вершинами не мали особливої цінності, але були приводом, щоб з’ясувати боєздатність Червоної армії. Сопки залишилися радянськими. Кожна сторона втратила там убитими і пораненими понад три тисячі осіб.
Японці не заспокоїлися — навесні 1939-го вони вторглися на монгольську територію в районі річки Халхін-Гол. Відлунням цих подій стала популярна пісня: «...в эту ночь решили самурай перейти границу у реки». Червона армія, звичайно, впоралася з ними швидко: «Мчались танки, ветер поднимая, наступала грозная броня — и летели наземь самураи под напором стали и огня». Втім, це в пісні! А насправді на Халхін-Голі з травня по вересень точилася найсправжнісінька війна на землі й у повітрі. Це була спроба захоплення Монголії і репетиція нападу на СРСР. Урешті-решт радянсько-монгольські війська відкинули японців назад, до Маньчжурії. Втрати сторін були на порядок вищі, ніж на озері Хасан.
Наприкінці тієї війни Японія отримала дуже болісний психологічний удар: Німеччина, її головний партнер по Антикомінтернівському пакту 1936 року, неочікувано уклала з Радянським Союзом угоду про ненапад, а невдовзі і про дружбу. Гітлер і Ріббентроп припустилися величезної помилки, не попередивши про це японців і не поцікавившись їхньою думкою. «Вісь Берлін-Рим-Токіо», на яку фюрер покладав глобальні надії, дала непомітну до часу, але глибоку тріщину.
Вчені пояснюють круті повороти історії об’єктивними факторами: геополітичними, економічними, соціальними. Ображене самолюбство, відчуття приниження зазвичай не беруться до уваги. Проте емоції правителів і тим паче цілих народів здатні змінювати перебіг світових подій.
1891 року цесаревич Микола подорожував Японією. Майбутнього російського царя зустрічали вельми привітно, але на вуличці міста Оцу один із поліцейських двічі ударив його шаблею по голові. Удари пройшли по дотичній. Микола, вистрибнувши з коляски рикші, кинувся навтьоки, чого потім соромився все життя. Він заявив, що не гнівається на японський народ через учинок одного фанатика. Але коли зійшов на престол, ставився до японців презирливо і, за свідченням прем’єр-міністра Сергія Вітте, називав їх макаками. Йому дуже подобався вислів когось із генералів: «Ми цих япошек шапками закидаємо!». Якби не ці почуття Миколи II, російсько-японської війни 1904 року могло б не бути. І вже напевно в російській армії не було б «шапкозакидальних» настроїв, які стали однією з причин її поразки.
1939 року японці через пакт Молотова — Ріббентропа теж почувалися ображеними і приниженими. Вони вирішили віддячити німцям тією ж монетою, але не одразу. «Помста — це страва, яку слід подавати холодною», — кажуть на Сході.
Рік потому Німеччина, Італія та Японія урочисто підписали «Троїстий пакт». У ньому, звичайно, не було жодного слова про напад на Радянський Союз — цей новий «друг» постачав тепер Гітлеру нафту, зерно тощо. Але було зроблено застереження, що «Японія визнає й поважає керівне становище Німеччини та Італії в запровадженні нового порядку в Європі». А Німеччина та Італія відповідно — керівне становище Японії в запровадженні нового порядку у Великій Східній Азії. При цьому не уточнювалось, чи буде встановлено «новий порядок» також і на радянській території, але тепер-то нам відома правильна відповідь...
Здавалося б, німецько-японські відносини знову стали безхмарними. У березні 1941 року до Берліна із Токіо прилетів міністр іноземних справ Мацуока. Дивізії вермахту активно підтягувались до західного кордону СРСР, але Гітлер і Ріббентроп не сказали Мацуоці ані слова про це. «Таку нелояльність японський уряд може визнати невибачливою і перейти до іншого табору», — марно переконував Ріббентропа його заступник Вайцзеккер.
Гітлер був тоді впевнений, що швидко переможе Росію без допомоги Японії — навіщо ж відкривати перед нею свої карти? Нехай перемога і всі її плоди дістануться Німеччині, а японців треба націлити на південь, на Сінгапур. «Заберіть його в англійців!» — підказував фюрер Мацуоці. І додав туманну фразу: «А безпеку вашого тилу на півночі, з боку Росії, ми візьмемо на себе». Розумій як хочеш.
Мацуока був догадливий. Відчувши, що його водять за ніс, він поінформував Токіо про свої підозри і на зворотному шляху в Москві підписав із Молотовим угоду про нейтралітет. Усупереч волі Гітлера з Ріббентропом! Цей крок був для них сигналом: «Японія вам не вірить і діятиме на власний розсуд». Вони тоді не зрозуміли його до кінця.
Генштаб японської імператорської армії мав план нападу на СРСР із поетичною назвою «Північний вітер, дощ». Але був і план «Південний вітер, дощ», націлений на колонії Великобританії, Франції, Нідерландів і США в Південно-Східній Азії. Якому «вітру» надати перевагу? У Токіо не поспішали з рішенням — хотіли спочатку побачити, як підуть у вермахту справи в Росії.
А бліцкриг не вдався, і японці вибрали «Південний вітер». Радянський розвідник Ріхард Зорге сповістив про це своє керівництво, і для захисту Москви було відправлено 12 далекосхідних дивізій. Ріббентроп визнав у мемуарах, що саме вони вирішили результат битви за російську столицю.
В японських верхах, серед політиків і воєначальників, не було повної одностайності: хтось обстоював «Південний вітер», хтось — навпаки. Шальки терезів коливалися. Вважається, що «південна» переважила завдяки Халхін-Голу, де японці отримали пам’ятний урок. Але вагомою гирею на цій шальці стала й їхня образа на Німеччину.
24 липня 1941 року японські війська ввійшли до французького Індокитаю (нині це держави В’єтнам, Камбоджа, Таїланд і Лаос). Підконтрольний Гітлеру уряд Франції (точніше, її південної частини, бо північну окупувала Німеччина) дав на це формальну згоду. Хоча японці все одно б увійшли — це був перший порив «Південного вітру».
Сполучені Штати Америки, які мали великі інтереси в цьому регіоні, вимагали від Токіо припинити агресію і заразом вивести війська з Маньчжурії. «Самураї» гордо відмовились. Тоді Вашингтон наклав ембарго на поставку до Японії сталі та нафти. Без них вона не могла довго воювати: маньчжурських і власних ресурсів не вистачало. Було два виходи: підтримати Гітлера у війні проти СРСР або захопити нафтопромисли Малайського архіпелагу, який належав Нідерландам (нині на ньому знаходяться, зокрема, держави Індонезія і Філіппіни). У Вашингтоні вважали, що японці не зважаться на другий варіант. Зломлена Гітлером Голландія, вона ж Нідерланди, нічого вже не важила, але малайську нафту, потрібну й Америці, міг надійно захистити її флот. А перший варіант — напад на Росію — цілком влаштовував багатьох вашингтонських політиків. Вони так у нього повірили, що не надали значення сигналам про підготовку нападу на Пьорл-Харбор.
7 грудня 1941 року ця головна база Тихоокеанського флоту США на Гавайях була розгромлена японцями з повітря і з моря. Японія вступила у світову війну.
«Ми дізналися про це по радіо, — згадував Ріббентроп. — З дипломатичних причин нам довелося висловити свою радість, але це відчуття не було щирим»... Ще б пак! Адже тепер і Німеччина втягувалась у війну з Америкою, яка досі дотримувалася формального нейтралітету.