Выбрать главу
Таємниця стічного колодязя

Поки займалися рудою, надійшла відповідь Держдепартаменту США: переглянути межі зон окупації вже нереально. Залишалося йти напролом і випередити французів, які не відали, що в них під носом атомні секрети Німеччини.

У розпорядження Бориса Паша надали саперний батальйон, і 24 квітня 1945 року він оволодів Хехінгеном. Німці на західному фронті чинили дедалі слабший опір — їхньою головною метою було затримати Червону армію. Як згадує науковий керівник групи «Алсос» Гоудсміт, населені пункти здавалися по телефону, а французькі війська передусім цікавилися курями та свинями...

У Хехінгені та навколишніх містечках затримали ряд видатних учених-атомників, зокрема Отто Гана і Карла Вайцзеккера (сина заступника Ріббентропа). Виявили дві великі лабораторії, фізичну та хімічну, а в селищі Хайгерлох у скельній ніші — вивезений з Берліна невеликий експериментальний реактор. Його швидко демонтували і вивезли до приходу французів.

Але де ж письмові матеріали німецької атомної програми? Затримані фізики запевняли, що їх знищено. Тільки Вайцзеккер прохопився, що запаяв металеву банку з ними і втопив її у стічному колодязі. Відтак він зловтішно спостерігав, як американський сержант, проклинаючи все на світі, пірнав по цю банку у смердючу рідину...

Залишалося знайти Вернера Гейзенберга, який, за словами генерала Гровса, був для американців важливіший за кілька дивізій вермахту. Вдалося з’ясувати, що він ховається в містечку Урфельд. Борис Паш вирушив туди, приєднавшись до розвідзагону. Зустріли німецьку частину, вона відкрила вогонь. Розвідзагін відступив, а Паш залишився в Урфельді. Пізно ввечері його розшукав німецький генерал і оголосив, що здається разом зі своєю дивізією. Приголомшений Паш попросив зачекати до ранку: він, мовляв, не хоче турбувати свого командувача армією, який тут неподалік, але вже спить... За півгодини з’явився командир німецького полку, і повторилося те ж саме. Паш, попри всю свою відвагу, вирішив, що розважливіше буде залишити вночі Урфельд.

За Гейзенбергом він приїхав наступного дня разом з піхотним батальйоном. Вчений сидів у кабінеті з укладеними валізами. «Я чекав, що ви прийдете», — промовив він.

Нейтрони не помацаєш

Жоліо-Кюрі сказав правду: фізикам Гітлера було далеко до створення атомної бомби. Їхні роботи так і не вийшли зі стадії лабораторних досліджень. Через нестачу важкої води Гейзенберг не зміг запустити самопідтримувану реакцію: досягнутий коефіцієнт розмноження нейтронів був для неї надто малий.

Німецький атомний проект провалився з цілого ряду причин. Через нацистську ідеологію Німеччина втратила багатьох видатних фізиків. Напівєврей Нільс Бор втік з окупованої Данії, а Енріко Фермі, який 1942 року в Чикаго вперше у світі запустив ядерний реактор, був змушений покинути фашистську Італію через «неправильну» національність дружини...

Відіграв свою роль і вибір уповільнювача нейтронів: важка вода — не кращий варіант. Лише наприкінці війни німецькі атомники перейшли на графіт, та й то через втрату заводу важкої води в Норвегії.

Але попри всю важливість цих двох причин не вони вирішили долю проекту. Він був від початку приречений через самого Гітлера. Справа не тільки в його ставленні до «єврейської фізики». «Проблема створення атомної бомби, — пише Шпеєр, — явно виходила за межі його інтелектуальних можливостей». Фюрер цінував конкретну надзброю. Таку, як 800-міліметрова гармата «Дора» вагою 1350 тонн, що стріляла по Севастополю, чи літаки-снаряди «Фау-1», ракети «Фау-2» — їх же можна помацати! А тут якась реакція невидимих часток... «Дуже схоже на сукню голого короля!» — міг сказати Гітлер, якби читав Андерсена.

Як наслідок німецький атомний проект не став єдиною державною програмою й отримав приблизно тисячну частку коштів, витрачених на створення бомби в Америці. Його курирували різні відомства — від міністерства озброєнь Шпеєра до... міністерства пошт. Шпеєр фактично поклав йому край у 1943 році, коли наказав використовувати уран у виробництві бронебійних снарядів замість дефіцитного вольфраму. «У найкращому випадку максимальна концентрація всіх наших ресурсів дозволила б створити німецьку атомну бомбу близько 1947 року», — такий висновок зробив Шпеєр у мемуарах.

Чутки про те, що німці наприкінці війни випробували атомну бомбу, залишаються чутками, навіть якщо їх видано у вигляді книжки. Вони з тієї ж категорії дутих сенсацій, що й «нацистська база на Місяці».

Підслухування довело...

Наші предки віками шанобливо схилялися перед німецьким технічним генієм, от і нам важко визнати, що у фізиків рейху нічого не вийшло. Ми охоче віримо, що саме вони після поразки Німеччини відкрили американцям секрет атомної бомби. Так би мовити, взяли інтелектуальний реванш.

Зіставимо відомі дати. Група «Алсос» затримала учасників німецького атомного проекту з 24 квітня по 3 травня 1945 року. Вони ремствували, що до них ставляться як до звичайних військовополонених. Третього липня їх відправили до Англії й оселили в маєтку Фарм Холл поблизу Кембриджа, розраховуючи отримати від них корисні ідеї. А вже за два тижні, 16 липня, у пустелі Аламогордо (штат Нью-Мексико) було успішно випробувано плутонієву атомну бомбу. Така ж бомба «Товстун» (Fat Man) вибухнула 9 серпня над Нагасакі. Третю бомбу — урановий «Малюк» (Little Boy) — не випробовували, а одразу скинули 6 серпня на Хіросіму. Зрозуміло, що інтерновані німецькі фізики не встигли б узяти участь в їх створенні, якби навіть палко цього бажали. Підслухування їхніх розмов довело: вони взагалі не вірили, що американцям удалося створити атомну зброю. І навіть 6 серпня говорили, що повідомлення про вибух над Хіросімою — блеф...

Документи в запаяній банці, знайденій у стічному колодязі, могли містити цінні відомості, але для їх аналізу і використання на практиці кількох місяців явно замало. А 20 тисяч діжок бельгійської уранової руди дуже важко назвати секретом німецької ядерної фізики...

А втім, був у німців і секрет — точніше, секретний прилад, — який вислизнув з рук групи «Алсос» і сам приплив до берегів Америки.

Підводне харакірі

За півтора місяця до капітуляції Німеччини, 25 березня 1945 року, з балтійського порту Кіль у напрямку Атлантики вирушив великий підводний човен U-234. Біля берегів Норвегії він зіткнувся з іншою субмариною, зайшов у порт Крістіансунн для ремонту і 15 квітня продовжив рейс.

U-234 був мінним загороджувачем, але використовувався для перевезення особливо важливих вантажів до Японії. Цього разу вів узяв на борт стратегічні метали, півтонни окису урану, кілька тонн дипломатичної пошти і комплект документації для виробництва першого у світі серійного реактивного літака — винищувача Ме-262. Пасажирами були два японських дипломати, два технологи компанії «Мессершміт», чотири офіцери люфтваффе та інженер-електронщик Хайнц Шліке (до нього ми ще повернемося).

Невідомо, для чого везли до Країни Сонця, що Сходить, окис урану, але Ме-262 мав стати головним козирем японських ВПС. Японці розраховували виробляти 500 таких винищувачів на місяць.

Субмарина мала подолати величезну відстань — певно, із заходом до Аргентини для заправки й далі навколо мису Горн. Але вже 10 травня її командир Фелер отримав радіограму з наказом грос-адмірала Деніца про капітуляцію. Побоюючись, що це хитрощі противника, він здався американському есмінцю тільки через чотири дні. При цьому обидва японці відповідно до кодексу самурайської честі зробили харакірі й були поховані в океані.

17 травня U-234 пришвартувався в Портсмуті, північніше Бостона. Його взяли під сувору охорону, але репортери пронюхали про «мессершміти». Пішли чутки, ніби на субмарині «мессери» були в натуральному вигляді — два чи навіть три. Це відволікало увагу публіки від решти вантажу човна — зокрема, від електронного підривника, який віз із собою його винахідник Хайнц Шліке.

Як відомо, ядерний матеріал — приміром, уран — вибухає, якщо його кількість перевищує критичну масу. Але для цього треба не просто з’єднати два куски урану, а зробити це якомога енергійніше, щоб довше утримати їх у зімкнутому положенні. У бомбі «Малюк» цю проблему вирішили доволі просто, за допомогою порохового заряду. Його спрямований вибух з’єднав два уранові вироби — трубку і циліндр відповідного діаметру. Для «Товстуна» та його старшого брата, випробуваного в пустелі Аламагордо, цей метод був непридатний. Вони мали електронний підривник — і не один, а цілих 32, симетрично розташованих навколо двох плутонієвих півкуль. Їх синхронне спрацьовування стискало ці півкулі в кулю надкритичної маси.