Не виключено, що підривник Хайнца Шліке застосували у двох плутонієвих бомбах Манхеттенського проекту. Але створювався він аж ніяк не для атомної зброї. Адже урановій бомбі він не потрібен, а про плутонієву, за свідченням наукового керівника групи «Алсос» Гоудсміта, німецькі фізики навіть ще гадки не мали.
Отже, Гейзенберг і компанія не мали ніякого стосунку до підривника з підводного човна. Якщо американці його використали, то дякувати за це вони мали тільки Шліке.
Група «Алсос» зняла кадрові вершки з німецької ядерної фізики, але чимало встиг і СРСР. Цим займалися люди Берії, адміністративного керівника радянського «уранового проекту». Вони знайшли у Східній Німеччині й у таборах для німецьких військовополонених кілька тисяч фахівців — фізиків, хіміків та металургів, — потрібних для роботи над бомбою. Самих тільки вчених було близько двохсот, і поміж них такі світила, як Нобелівські лауреати Густав Герц і Ніколаус Ріль, професори Георг Доппель, Хайнц Позе, Манфред фон Арденне...
Учених вивезли до СРСР разом із сім’ями — або примусово, або давши їм щедрі обіцянки (Берія потім їх чесно виконав). Оселили в закритих зонах, які, по суті, були «шарашками», але досить комфортабельними. Одна з них знаходилась поблизу Сухумі в санаторії «Агудзери». Там ситно і смачно годували, можна було купатися в морі — тільки воруши мізками! Заборонялося лише будь-яке спілкування із зовнішнім світом.
Про те, яка секретність оточувала ці зони, свідчить режим друкарських бюро. В них працювали машиністки, що пройшли якнайсуворішу спецперевірку, однак усі документи друкувалися без копірки, в єдиному примірнику, а ключові слова («уран», «плутоній», номери підприємств, прізвища вчених тощо) уповноважена особа вписувала потім власноруч у залишені пробіли. До таких секретних слів належало і слово «німці».
Найціннішу інформацію про американську атомну бомбу приносила розвідка. Адже багато учасників Манхеттенського проекту покинули Європу через Гітлера і як антифашисти симпатизували СРСР. Та й режим секретності був там досить слабкий. За майже чотири роки існування Манхеттенського проекту контррозвідка виявила в його півмільйонному кадровому складі близько двох тисяч базік — а скільки тисяч вона не виявила?..
Ідеї ідеями, інформація інформацією, але в урановому проекті потрібен уран. Однак уранової руди у СРСР не було, а з-під німецького Штасфурта американці вигребли її повністю («Росіяни розсердяться — ну і хай їм чорт!»). Довелося везти руду з Болгарії та Чехословаччини, але цього було не досить. Берія з величезним розмахом організував її пошуки на території СРСР. Працювали 320 геологорозвідувальних партій (саме тоді розпочався видобуток у районі Жовтих Вод, у Забайкаллі та Естонії).
Результат відомий: перша радянська атомна бомба РДС-1 була успішно випробувана на Семипалатинському полігоні 29 серпня 1949 року. В неї вклали свій труд десятки тисяч вітчизняних спеціалістів. І все ж таки неофіційне розшифрування її назви — «Россия Делает Сама» — явне перебільшення.
Ядерна фізика розщепила не тільки атом, а й мораль. Що таке робота вчених над створенням супербомби — обов’язок перед батьківщиною та наукою чи злочин? На це дуже складне запитання немає однозначної відповіді.
Австрійський публіцист Роберт Юнг стверджував у книжці «Яскравіше тисячі сонць», що Гейзенберг та інші фізики рейху свідомо гальмували німецький атомний проект з моральних міркувань. У цю версію мало хто повірив, ба навіть сам Гейзенберг назвав її у листі до Юнга перебільшенням. За словами американського професора Пола Роуза, важко вважати гуманістом людину, яка добре знає, що уранову руду для її експериментів добувають жінки — ув’язнені концтаборів — і що ця робота є смертельно небезпечною.
Альберт Ейнштейн, який прискорив створення атомної бомби своїм знаменитим листом президентові Рузвельту, після Хіросіми сказав: «Якби я знав, що німці не встигнуть її зробити, я б і пальцем не ворухнув». Йому ж належать слова: «Якщо третя світова війна буде вестися ядерною зброєю, то четверта — палицями та каменюками»...
Ту ж моральну проблему болісно вирішував для себе один з авторів першої у світі водневої бомби Андрій Сахаров. Він свято вірив, що створює «ядерний щит Батьківщини», але 1955 року ця віра вмерла. Останньою краплею став епізод на бенкеті після випробувань бомби із жахливим тротиловим еквівалентом (1 мільйон кілотонн). Андрій Дмитрович запропонував випити за те, щоб такі бомби завжди вибухали на полігонах і ніколи над містами. Маршал Нєдєлін, головнокомандувач ракетних військ СРСР, криво посміхнувся:
— Дозвольте розповісти одну притчу. Старий перед іконою молиться: «Спрямуй та укріпи, спрямуй та укріпи». А стара подає з пічки голос: «Молися, старий, тільки про укріплення, спрямувати я й сама зумію». Отож давайте вип’ємо за укріплення!
«Маршальська притча не була жартом, — згадував Сахаров. — Її сенс був ясний мені та всім присутнім. Ми — винахідники, вчені, інженери, робітники — зробили страхітливу зброю. Але використання її буде повністю поза нашим контролем. Вирішувати („спрямовувати“, словами притчі) будуть вони — ті, хто на вершині партійної та військової ієрархії»...
Талановитий фізик-атомник став правозахисником і вимагав заборонити випробування ядерної зброї. Він занадто пізно оцінив старовинну мудрість: «Ніколи не май справу з тими, для кого твоя мета є засобом». Мудрість, яку треба пам’ятати всім фізикам-атомникам — і не тільки їм.
Армія відчаю
Народне ополчення по-радянськи і по-німецьки
Радянське народне ополчення... Що ми знаємо про нього? Правду затуляють міфи — старі й новомодні. Ополченці виглядають у них або героями-добровольцями, або гарматним м’ясом. Істину, як водиться, треба шукати десь посередині.
Коли Сталін оговтався від шоку, викликаного нападом «дружньої» Німеччини, німці були вже східніше Мінська. Напрошувалось порівняння вермахту з наполеонівською армією: вона перейшла кордон майже того ж дня (23 червня) і стрімко просувалася до Москви тим самим шляхом. Тоді, 1812 року, на допомогу російському регулярному війську прийшло народне ополчення. Сталін використав цей історичний досвід. Третього липня, виступаючи по радіо, він закликав створювати ополчення «в кожному місті, якому загрожує небезпека ворожої навали». Московський міськком партії ще напередодні дістав вказівку набирати в ополчення чоловіків від 17 до 55 років, які з різних причин (віку, стану здоров’я тощо) не підлягають призову до армії.
«Добровільна мобілізація» розпочиналася з мітингів на підприємствах і в установах. Спочатку виступали партійні активісти. Вони повторювали слова вождя: «Гітлерівська фашистська армія гак само може бути розбита і буде розбита, як була розбита армія Наполеона». Лейтмотивом звучало: «У цей грізний час ми всі як один маємо піднятися на захист своєї улюбленої Батьківщини!».
Чи не була дружба з Гітлером величезною помилкою або, того гірше, злочином? Сталін розумів неминучість цього запитання і третього липня намагався на нього відповісти:
«Можуть спитати: як могло статися, що Радянський уряд пішов на підписання пакту про ненапад з такими віроломними людьми і нелюдами, як Гітлер та Ріббентроп? Чи не було тут з боку Радянського уряду помилки? Звичайно, ні!.. Ми забезпечили нашій країні мир упродовж півтора року і можливість підготовки своїх сил для відсічі, якби фашистська Німеччина ризикнула напасти на нашу країну всупереч пакту».