Вона ризикнула. Ну й де ж ті сили для відсічі? Чому «непереможна і легендарна» Червона армія здає місто за містом? Якщо справа в неочікуваному нападі, як сказав Сталін, то чому мудрий вождь сліпо вірив «віроломним нелюдам» і не був до нього готовий? Обговорювати це побоювалися навіть у своєму колі — вуха НКВС були скрізь...
Наприкінці мітингу секретар парткому пропонував записуватися в ополчення. Більшість робили це насправді добровільно, вважаючи, що Червона армія за кілька місяців буде в Берліні. Інші хотіли б відмовитись, але не могли: це означало визнати перед усім колективом своє боягузтво і відсутність патріотизму.
У Москві за перші чотири дні до народного ополчення записалися майже 170 тисяч осіб. І хоча на збірні пункти з’явилися не всі, було сформовано 12 дивізій на базі дванадцяти районів столиці. В їхньому складі були батальйони викладачів та студентів Московського державного університету, дві роти Союзу композиторів, письменницька рота...
Ополченців планували розмістити в школах та клубах, забезпечити зброєю і навчити азів військової справи. Але московські дивізії одразу були відправлені за 30-100 км від міста копати протитанкові рови і займатися стройовою підготовкою. Йшли пішки. Гвинтівки, сказали, видадуть потім.
Деякі дослідники вважають, що Сталін боявся тримати у столиці десятки тисяч озброєних людей. Він добре пам’ятав, чим це закінчилося в Петрограді 1917 року, от і вирішив перестрахуватися... Дуже правдоподібна версія! Сталін майже підтвердив її після Перемоги в 15-му томі своїх творів (с. 228): «Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправдали наших сподівань, ідіть геть, ми поставимо інший уряд»...
Дивізії народного ополчення створювали і в інших містах. У Ленінграді вже 6 липня у списках було майже 100 тис. осіб. На Україні партійний лідер Микита Хрущов підняв вікову планку для ополченців до 60 років — він завжди перевиконував сталінські плани. Але щось у нього не склалося — в липні дивізію ополчення було сформовано лише в Кременчуці.
У Києві російський сценарій чомусь було порушено: загони ополченців одразу ввійшли до складу армійських дивізій. Хрущов у своїх мемуарах не назвав причини і взагалі не згадував про ополчення. Очевидно, генерал Власов, який відігравав в обороні Києва ключову роль, не ризикнув довірити велику ділянку людям, які толком не вміють стріляти.
Звичайно ж, не всі ополченці вперше взяли до рук зброю. Серед них були навіть учасники громадянської війни — зокрема добровольці, яким за шістдесят. Але проблема була ще й у самій зброї. Німці захопили склади Червоної армії поблизу західного кордону, і навіть звичайні гвинтівки Мосіна стали дефіцитом. Більшості ополченців вручили старі, зібрані, де тільки можна, мало не в музеях. Це були переважно гвинтівки Першої світової війни — французькі, англійські, бельгійські. Траплялися також трофейні: фінські, польські, японські... «Рідних» патронів для іноземних гвинтівок було дуже мало, а радянські до них не підходили.
Дуже бракувало ополченню й досвідчених командирів. Армія допомогла тут кадрами лише частково: як мінімум половиною рот і взводів командували люди цивільні. Командиру належало мати пістолет. Зазвичай давали старий ТК зразка 1927 року, давно знятий з озброєння. Стріляти з нього влучно і швидко було майже неможливо.
І все ж таки несправедливо твердити, що ополченців кинули проти вермахту беззбройними. А показувати, як вони йдуть на танки з держаками від лопат, і зовсім нечесно (це зробив в одному своєму фільмі Микита Михалков). В Англії загони місцевої самооборони спочатку були озброєні не краще. Поки влітку 1940 року Америка обіцяла їм гвинтівки, вони шукали німецьких парашутистів з мисливськими рушницями та вилами (читайте Черчілля!). Їх врятував від зустрічі з танками Клейста і Гудеріана найкращий в Європі протитанковий рів — протока Ла-Манш.
Ополченці липневого набору навіть зовні мало нагадували воїнів. Багато з них вирушили з Москви на позиції у власному взутті — зокрема, в модних тоді білих парусинових черевиках, які чистили крейдою або зубним порошком. Комусь видали червоноармійське обмундирування третього строку служби, комусь дивну чорну форму дореволюційних часів (за чутками, її носили робітничі підрозділи царської армії), більшість же були у своєму, цивільному вбранні. Ополченець Московського педінституту — один з небагатьох, хто вижив, — розповів курйозний, але характерний випадок. Його товариша, відрядженого до Москви за пляшками з «коктейлем Молотова», затримали пильні жінки, здебільшого літні, і почали голосно кликати міліцію. Чорна гімнастерка, не наша гвинтівка та ще й борода — явно німецький диверсант! Міліція була тут як тут і дуже неохоче відпустила бідолаху після перевірки документів...
Ополчення — це армія відчаю, останній аргумент держави, яка програє війну. Проблеми зі зброєю та обмундируванням тут неминучі. А от те, що замість бойової підготовки ополченців навчали марширувати і проводили з ними політ-заняття — це суто радянське. У липні 1941 року Сталін повернув у Червону армію комісарів і політруків, надавши їм практично ту саму владу, що й командирам. Енергії в них вистачало, але чого вони могли навчити ополченця? Правильно окопуватись, влучно стріляти, плазувати по-пластунськи — це не їхній профіль. Проте спробував би командир заперечити проти нескінченних політзанять!
Траплялися, щоправда, й розумні комісари — на щастя для бійців.
У наш час, коли виникло і стало буденним поняття «відкосити від армії», досить складно уявити людей, які рвалися б на фронт. Це були насамперед 15— 16-річні хлопці. Їм не терпілося стати героями, і вони намагалися приховати свій вік. Когось комісія проганяла: «Йди додому, підрости!» — але когось вносила до списків, щоб виконати спущений згори план.
Та що там хлопці — навіть дорослим нерідко здавалося: «Без мене фашистів не розіб’ють!». Багато з таких романтиків ішли в ополчення, хоча могли з чистим сумлінням залишатися в тилу, маючи броню оборонного підприємства чи несумісне зі службою в армії здоров’я.
Вистачало, звичайно, і спритників, які всіляко ухилялися не тільки від «добровільної», а й від звичайної армійської мобілізації. У хід ішли не тільки липові довідки. «Ухиленці» використовували підозріливість радянської влади, яка вважала, що громадяни окремих категорій можуть на фронті перебігти до ворога. Досить заявити, що маєш родичів за кордоном (піди-но перевір це під час війни!) — і на передову тебе не пошлють. Допомогала також «ворожа» національність батьків, але тут було важливо не перестаратись. От приклад з архіву: якийсь К. указав в анкеті, що батько у нього поляк, а мати німкеня. Його відправили додому, але невдовзі з’ясували, що батьки К. білоруси. Результат — трибунал і штрафна рота.
Я дивився телевізійне інтерв’ю про битву під Москвою, яке маршал Жуков дав письменнику Симонову. Маршал, на відміну від Хрущова, згадав ополчення, але «забув» сказати про його величезні втрати.
— Там були вчені поважного віку, інженери, працівники культури... Їм довелося вчитися у процесі бою, але поступово вони набиралися досвіду й билися непогано. Були серед них шістдесятирічні бійці, які, почавши війну під Москвою, закінчували її на підступах до Берліна...
Письменник мовчки слухав, хоча сам воював і, безумовно, знав ціну цій казці. Дев’ять з дванадцяти московських дивізій народного ополчення загинули вже восени 1941 року на Смоленщині — який там Берлін?!
— Я вважаю, що формування таких дивізій, безумовно, виправдане, — закінчив Жуков.
У суто воєнному розумінні він правий: ополченці допомогли відстояти Москву та Ленінград, трохи уповільнили просування німців Україною. А скільки талантів і просто чудових людей втратила при цьому країна, маршала не хвилювало. Назву лише одного з них — українського вченого Юрія Кондратюка (Олександра Шаргея). Ще в 1920-ті роки він запропонував проект космічних подорожей, який підказав американцям спосіб висадки людини на Місяць. У лютому 1942-го ополченець Кондратюк загинув у Калузькій області, на батьківщині іншого піонера космонавтики — Ціолковського...