— Але ж він мене питав: де ж Гітлер?
— Очевидно, не хотів дати зрозуміти, що знає.
— Навіщо?!..
Справді, навіщо? Цю дуже дивну поведінку Сталіна неможливо пояснити однозначно. Гадаю, ним оволоділа ціла гама думок і почуттів.
Він був патологічно підозріливий, і ніякі докази не переконували його на сто відсотків. Істину він шукав своїм методом — подумки ставив себе на чиєсь місце. У 1941 році він не вірив у напад Німеччини, бо на місці Гітлера не ризикнув би воювати на два фронти. А у 1945-му не міг повірити в його самогубство, тому що сам у подібній ситуації не наклав би на себе руки. Неможливо уявити Сталіна з ампулою отрути в роті чи з пістолетом біля скроні. Ці варіанти — для невропатів, що живуть емоціями, а кремлівський вождь був холодний та розважливий. Він напевно кудись би втік від кари, залишивши замість себе двійника. Отже, і Гітлер, на його думку, мав так учинити.
Обидва рази — сорок першого і сорок п’ятого — Сталін припустився однієї й тієї ж помилки: не врахував, що Гітлер за вдачею гравець. Такі, покладаючись на інтуїцію, йдуть на будь-який ризик, а програвшися в пух і прах, закінчують самогубством.
Небажання оголосити радянському народові і всьому світу про смерть Гітлера можна пояснити і з позицій психоаналізу. Паралель між двома диктаторами, які силою розширяли кордони своїх тоталітарних держав, була цілком очевидною. Сталін мав сприймати Гітлера — хоча б підсвідомо — як своє відображення. Недарма фільм «Великий диктатор», в якому Чарлі Чаплін нещадно спародіював фюрера, не показували в СРСР навіть під час війни. Цілком можливо, що безславний кінець господаря майже всієї Європи викликав у Сталіна не тільки радість. Думка про те, що від безмежної влади недалеко до ями з собаками, не могла бути йому приємна. І вже зовсім не хотілося, щоб вона стала надбанням мас...
Та була ще одна важлива причина вважати Гітлера живим. Звернімо увагу на «правдинську» замітку від 23 вересня: Єву Браун нібито бачили в супроводі американських офіцерів. З дитинства мені пам’ятне інше повідомлення — здається, у московських «Известиях»: в американському секторі Берліна Гітлер перебігав вулицю в жіночій сукні, але полісмен дав йому зникнути... Центральні газети натякнули: фюрера і Єву Браун ховають американці. Навіщо це було потрібно Сталіну? Відповідь, вважаю, проста: щоб у потрібний момент переключити ненависть радянського народу до Гітлера на Америку! Відносини СРСР і США погіршувались не щодня, а щогодини — на обрії вже маячила примара нової війни...
Мовчання радянської сторони про смерть фюрера ширило чутки про його успішну втечу. Газети більшості країн відводили їм чільне місце, аби підняти свої тиражі. Міф виявився надзвичайно живучим. З Інтернету можна дізнатися, приміром, що підводний човен з Гітлером та Євою Браун сплив поблизу аргентинського міста Некочеа 28 липня 1945 року, а на березі його зустрічав групенфюрер СС Фегелейн, одружений з рідною сестрою Єви. І дарма, що цей Фегелейн був розстріляний за наказом Гітлера наприкінці квітня за те, що, перевдягнувшись у цивільне, намагався втекти...
Недобиті нацистські злочинці справді тікали до Південної Америки — сотнями й навіть тисячами. Туди вели дві «щурячі стежки» — крізь Іспанію і крізь Італію. Першу забезпечував Франко, а другу — Ватикан, який переправляв нацистів під виглядом «католицьких емігрантів». Ці послуги, зрозуміло, дуже дорого оплачувалися — награбованого золота у втікачів вистачало. В Аргентині віце-президент і військовий міністр Перон (1946 року він стане президентом) поділяв погляди Гітлера. Однак ідеї ідеями, а гроші грішми: «золотий ключ» був потрібен і для цих дверей. У 1940 році Аргентина мала близько 350 тонн золота. П’ять років потому її золотий запас збільшився в 3,3 раза...
Але якщо тисячі нацистів осіли в Південній Америці, що завадило Гітлеру зробити те ж саме? Це важливе й цікаве запитання заслуговує детальної відповіді.
Імена збіглих «щурячими стежками» здебільшого вже не є таємницею. Мабуть, найбільші з тих злочинців — Адольф Ейхман, начальник відділу гестапо з «остаточного вирішення єврейського питання», і лікар Менгеле, який ставив у концтаборі Освенцім убивчі досліди на ув’язнених. Решта менш відомі: це, наприклад, Штангль (комендант концтабору Треблінка), Вагнер (заступник коменданта табору Собібор), Кауфман (начальник німецької поліції Львова) — одне слово, злочинці середньої ланки.
З нацистської ж верхівки ніхто не сховався: Геббельс отруївся разом із дружиною й отруїв шістьох дітей, Гіммлер і Герінг теж розкусили ампули з ціанистим калієм (Герінг — напередодні страти), десять інших спільників Гітлера, зокрема Розенберг і Ріббентроп, були повішені в Нюрнберзі за вироком Міжнародного трибуналу. Впродовж багатьох років залишалася неясною доля Бормана, на якого згідно з тим вироком чекала шибениця. Запевнянням німців, що він загинув 1 травня від радянської гранати при спробі вирватися з Берліна, не вірили. Не переконав навіть його щоденник, знайдений біля трупа в портфелі, — мовляв, це все підстроєно. Тіло після вуличних боїв скинули в якусь воронку, потім не змогли знайти, і тільки в 1972 році те, що від нього залишилось, виявили під час ремонту дороги. Аналіз ДНК довів: це Борман!
Гітлер та інші нацистські очільники не змогли б надійно сховатися в Південній Америці. Якби вони опинилися там, у англійців та американців з’явився б чудовий привід для введення військ в ту ж Аргентину. До цього закликала 11 червня 1945 року газета «Нью-Йорк геральд трибюн» — лише на підставі чутки, що Гітлер сховався у Патагонії. Перон та інші південноамериканські правителі чудово розуміли: надавши притулок нацистським тузам, вони можуть щонайменше позбутися влади. А нацистським злочинцям середнього рангу («валетам») введення військ загрожувало б в’язницею або шибеницею, отож фюрер і його компанія в Південній Америці були їм теж не потрібні...
Гітлер не міг нікуди втекти і з іншої причини. Він був зломлений морально та фізично. Ось свідоцтво його особистого фотографа Гофмана:
«Загибель усього, на що він покладав надії, крах мрії, провал планів на майбутнє і наслідки липневого вибуху — все це об’єдналося, завдавши тяжкої шкоди цій людині. Постійно перебуваючи у гнітючому настрої, в розумовому заціпенінні, доходячи до стану психічного розладу, фізично виснажений, Гітлер перетворився на тремтячу тінь колишнього себе і нагадував викинутий на берег кістяк корабля, звідки давно пішло життя».
29 квітня він отримав два останні удари: дізнався, що армія Венка, яка йшла захищати Берлін, оточена росіянами і що Муссоліні з коханкою Кларою Петаччі розстріляні італійськими партизанами, а відтак повішені за ноги. Після цього він прийняв остаточне рішення.
«Того дня на Гітлера було страшно дивитися, — згадував Раттенхубер. — Він покликав мене, Лінге та Гюнше й ледь чутним голосом сказав нам, щоб трупи його і Єви Браун було спалено: „Я не хочу, щоб вороги виставили мій труп у паноптикумі“».
Німецькі генерали, добровільно йдучи з життя, були зобов’язані застрелитися. Верховний головнокомандувач — тим паче. Лінге і Гюнше намагалися приховати, що Гітлер малодушно вибрав отруту. Але в медичному акті огляду трупа записано: «В роті виявлено уламки скла, які є частками стінок та дна тонкостінної ампули».
Натомість Єва Браун виявила неабияку мужність: могла врятуватись, але повернулася до бункера, щоб піти з життя разом із фюрером. Однак поставила умову: тільки як дружина! Сумне одруження відбулося в бункері 29 квітня. А вранці 30-го на привітання дочок Геббельса «Гутен морген, тьотю Браун!» Єва гордо відповіла: «Не тьотя Браун, а тьотя Гітлер!».
Найбільша мрія її життя здійснилася за день до смерті.
Джерела