Водночас газета будила національну свідомість, сподіваючись, що Україна стане незалежною державою під патронатом Рейху (чим вона гірша за Словаччину?!):
«Україна знову виходить на міжнародну арену. Українська нація, як стара загартована європейська нація, повинна і мусить знайти собі достойне місце в рамках нової Європи... Кров козацьких предків, кров княжих дружинників, кров наших батьків, борців за українську державність, знову оживає в наших жилах» (передова стаття, 26 жовтня).
Але нацисти мали стосовно України зовсім інші плани. Така позиція газети — як і всієї ОУН — дратувала їх дедалі більше. А надто слоган «В Україні — по-українському», який з номера в номер друкувався в рамці на видному місці.
У листопаді Гітлер зробив Україну рейхскомісаріатом на чолі з Еріхом Кохом, тобто просто адміністративно-територіальною одиницею окупованих східних земель. А щоб не залишалося жодних ілюзій, хто в ній господар, було логічно та символічно висадити в повітря Успенський собор...
Я марно шукав у номері від 4 листопада (3-го газета мала вихідний) повідомлення про вибух. Те ж саме і в наступні дні. «Завдання спілки українських адвокатів», «Український фольклор і Лисенко», «Більшовицька звізда гасне», а про собор жодного слова! Редакція, безумовно, знала, чиїх рук це справа, і не зачіпала небезпечну тему.
А що говорили в місті? Відкриємо щоденник киянки Ірини Хорошунової: «Вибухом у Лаврі знищено старовинну пам’ятку архітектури — Успенський собор. Підірвали його німці. Пояснюють тим, що ніби під ним були міни, і вони не могли їх розмінувати. Немає більше чудового творіння старовинних зодчих» (запис від 6 листопада 1941 року).
Це свідчення розвіяло мої останні сумніви. Разом із розповіддю Шпеєра воно малює чітку картину. Німці не змогли видалити радіоміну під собором (радянські сапери — скористаймось їхньою термінологією — «установили её на неизвлекаемость»). Проте підривати її не було потреби: приймач радіосигналів уже не діяв, а вибухівку могли надійно законсервувати або знайти інше безпечне рішення. Але Еріх Кох не мав такого бажання — запеклий прихильник жорсткого курсу на Україні, він використав цю ситуацію у своїх цілях.
Уперше радянські радіоміни, як і телетанки, застосували проти фіннів. Але танки — наступальна зброя, а радіоміни використовують під час відступу. Червона армія, відступаючи під натиском фінських дивізій у серпні 1941 року, заклала у Виборгу близько тридцяти Ф-10.
Перші вибухи захопили фіннів зненацька, але вони доволі швидко зрозуміли, що до чого, і знайшли слабке місце радіомін. Щоб така міна спрацювала, її радіоприймач має отримати кодовий сигнал на певній хвилі. Цього не станеться, якщо заглушити ефір. Фінни оперативно доправили до Виборга пересувні радіостанції й безперервно транслювали в діапазоні від 25 до 120 метрів веселу польку. Вибухи припинилися. Частину мін знешкодили, а в решти з часом сіли батареї.
Своїм відкриттям фінські сапери поділилися з німецькими колегами, і тим уже в перші дні вдалося розмінувати в Києві цілий ряд об’єктів. Серед них — вокзал, будинок Верховної Ради та сусідній будинок уряду, штаб військового округу на Банковій (нині там адміністрація Президента), музей Леніна на вул. Короленка (Володимирській), оперний театр... Окупанти, зрозуміло, старалися для себе. Так, у врятованому будинку по вул. Короленка, 33 розмістилося гестапо. Але об’єктивно вони врятували Київ від іде страшніших руйнувань. А самі підірвали тільки Успенський собор, що особливо й не приховували.
На цьому можна було б поставити крапку в історії із собором, якби не дві версії про диверсантів. Згідно з першою його підірвала спецгрупа НКВС, згідно з другою — армійський спецназ. Мовляв, обидві групи півтора місяця не зводили очей з головного входу до Києво-Печерської лаври: чи не приїде хто з нацистських тузів? При цьому перша група жила в сусідніх будинках, а друга знаходилась у самій Лаврі.
Обидві версії ніби взято з дешевої шпигунської повісті. Адже в Лаврі стояли німецькі військові частини, «сторонніх» було виселено геть, і знаходитися в ній непоміченими півтора місяця можна було хіба що внизу, у печерах, удаючи з себе святі мощі. А жити по сусідству з Лаврою, ніде не працювати й вести за нею постійне спостереження дуже просто лише на папері. Інформатори поліції — двірники та кербуди (керуючі будинками) — швидко доповіли б куди слід...
Припустімо, що диверсанти мали зілля, яке робило їх невидимками. І що акумулятор радіоміни, ідучи їм назустріч, не розрядився за сорок з гаком діб. Але ж вони мали розуміти просту річ: якщо міна не зреагувала на сигнал у вересні, то щось із нею не так!..
Та ось, нарешті, приїхав досить високий гість — президент Словаччини. Його зустрічає почесний караул есесівців. Тисо відвідує собор. Від’їжджає з Лаври. Міфічні диверсанти чекають чогось іще годину — і лише тоді нібито посилають радіосигнал для підриву собору. З таким самим успіхом можна було висадити його ще у вересні. Більш безглузду операцію важко уявити.
До речі, у присвячених їй публікаціях подеколи подається буцімто той самий кодовий сигнал — число 666. Ну просто містичний трилер! Насправді ж сигнали для радіомін були аналогові, а не цифрові, й звучали в ефірі як безневинні мелодії.
Після здачі Києва Сталін розумів, що Харків теж не втримати. Керувати його мінуванням було доручено полковнику Іллі Старинову, який прославився своїми диверсіями під час громадянської війни в Іспанії. У місті в жовтні 1941 року заклали близько двох тисяч мін уповільненої дії. Тільки тридцять з них були радіокерованими — їх довелося везти з Москви. Спецсапери Старинова замінували нафтобазу, аеродроми, мости, залізничну станцію Харків... Житлові будинки, готелі, театри і храми не чіпали. Хотілося б думати, що жахнулися зробленому в столиці, але, ймовірніше, бракувало часу і вибухівки. Був єдиний виняток: будинок № 17 на вул. Дзержинського. У цьому комфортабельному партійному особняку жив свого часу лідер компартії України Косіор, і можна було припустити, що тут оселиться поважна персона. Під підлогою котельні на глибині понад два метри заклали радіокеровану міну, а вище — звичайний фугас. Німецькі сапери його знешкодили й на тому заспокоїлись. А в ніч на 14 листопада Старинов підірвав особняк з Воронежа по радіо. Загинули командир 68-ї піхотної дивізії вермахту генерал-майор Браун і кілька офіцерів його штабу.
Як правило, радіоміни та міни уповільненої дії знищували набагато більше мирних громадян, ніж солдатів та офіцерів противника. А тут рідкісна удача: ліквідовано ворожого генерала, свої ж під час вибуху не постраждали. Не дивно, що газета «Известия» в 1963 році захоплено розповіла про цю диверсію і всіляко її прикрасила. Командир дивізії Браун став у газеті не тільки начальником харківського гарнізону, а й комендантом міста (хоча комендантом з 24 жовтня до З грудня був Ервін Фіров), а заразом йому додали до прізвища приставку «фон» і назвали двоюрідним братом конструктора німецьких ракет Вернера фон Брауна. При цьому газета промовчала, що у відповідь на вибух німці повісили п’ятдесят харків’ян і заарештували тисячу як заручників...
Після Харкова були тільки поодинокі випадки використання мін Ф-10 — у широкому масштабі вони більше не застосовувались. Але відомо, що їх було виготовлено близько п’яти тисяч. Чому ж Старинову для Харкова видали тільки тридцять штук? Згадаймо, що це відбувалося на початку жовтня, коли німці наближалися до Москви. Радіоміни встановлювали на їхньому шляху поряд із звичайними. Абсолютну ж більшість Ф-10 приберегли для самої столиці СРСР, де було заміновано дуже багато об’єктів — від вокзалів та станцій метро до готелів і Великого театру. До цього списку, за обережним визнанням одного з керівників НКВС Павла Судоплатова, входили й «деякі житлові будинки». Отож зруйнований Хрещатик був лише першим актом задуманої у Кремлі трагедії.