Радянська пропаганда стверджувала, що вермахт не мав радіомін, бо німецькі конструктори не зуміли їх створити. Отже, навіть скопіювати не змогли? Звучить дуже смішно.
Насправді фірма «Сіменс унд Гальске» у 1942 році створила радіоміни Т-20 і навіть експериментувала з ними в Сталінграді, але далі цього справа не пішла, бо Гітлер не терпів нічого, пов’язаного з відступом. Крім того, німці добре знали їхні слабкі місця. Радіоміну можна знешкодити не тільки глушінням в ефірі, а й із допомогою звичайних лопат! Їй необхідна антена завдовжки не менше 30 метрів, закопана в землю. Саперам противника досить було добре перекопати ґрунт навколо підозрілого об’єкта, щоб виявити цю антену. Саме так німці знешкодили міну, закладену в Харкові під будинком штабу військового округу.
Мінування власних міст з їхніми святинями і житловими будинками неможливо виправдати. Але кремлівське керівництво винувате ще й у спробі списати вибухи на окупантів. Я аж ніяк не захищаю нацистів, маю до них величезний особистий рахунок. Та якщо до їхніх незліченних звірств додано хоча б одне вигадане, можна заперечувати Бабин Яр, Хатинь, Освенцим...
Такі голоси вже звучать. Цю міну Кремль заклав під історію.
Правда про «матч смерті»
Чому загинули четверо динамівців
Про цей матч київських футболістів з німцями в серпні 1942 року написано повісті, знято фільм «Третій тайм», а до 70-ліття на екрани вийшов ще один з універсальним Сергієм Безруковим у головній ролі...
Згадаймо версію, яка лежить в основі всієї цієї творчості й була за радянського часу офіційною. Гравців київського «Динамо», що потрапили в лапи фашистів, змусили зустрітися на футбольному полі з командою німецьких військово-повітряних сил «Люфтваффе». Київський стадіон «Зеніт» оточили автоматники з вівчарками. Нашим спортсменам під загрозою смерті наказали програти, щоб усі наочно переконались у вищості арійської раси. Футболісти «Люфтваффе» розбили голову воротарю Трусевичу і взагалі поводились як костолами, а німецький суддя був цілком на їхньому боці. Однак динамівці одержали переконливу перемогу. За це всю команду просто зі стадіону повезли до концтабору й розстріляли.
Цей міф, створений радянською пропагандою, не витримує елементарної перевірки фактами та логікою. Він давно тріщить по швах, але обростає новими вигадками. Я впевнений, що його герої — чесні і мужні люди — воліли б чути правдиву розповіді, про ті драматичні події.
Як же було насправді? Щоб краще це зрозуміти, звернімося спочатку до документальних свідчень, які не мають прямого стосунку до футболу.
Був у Гітлера свій літописець, такий собі Генрі Пікер. У 1941-1942 рр. він постійно стенографував застільні розмови фюрера під час обідів та вечерь. 22 липня 1942 року в ставці «Вервольф» під Вінницею з вуст Бормана прозвучало: «Ми зацікавлені в тому, щоб ці росіяни чи так звані українці не дуже сильно розмножились: адже ми маємо намір добитися, щоб одного чудового дня всі ці землі, які вважалися раніше російськими, були заселені німцями».
Гітлер зразу підхопив цю думку: «Ми зобов’язані вжити відповідних заходів і не допустити зростання чисельності місцевого населення». Фюрер був у гарному настрої (дивізії вермахту ввійшли до Сталінграда й наступали на Північному Кавказі), тому він великодушно додав: «Нехай у них будуть школи, і якщо вони захочуть до них ходити, то нехай платять за це. Але максимум, чого слід їх навчити, — це розрізняти дорожні знаки. Уроки географії мають зводитися до того, щоб змусити їх запам’ятати: столиця рейху — Берлін... Крім того, буде цілком досить навчити тубільців — наприклад, українців — трохи читати та писати по-німецьки; такі предмети, як арифметика тощо, у цих школах зовсім ні до чого».
З «тубільцями» гітлерівці не були так відверті — надто рано! «Ми дізналися, що німці несуть нам „самостійну Україну“ і що українці робляться привілейованою нацією», — записала у своєму щоденнику 25 вересня 1941 року киянка Ірина Олександрівна Хорошунова. Цю ілюзію підтримувала підконтрольна окупантам Київська міська управа на чолі з бургомістром Оглобліним.
Німецька адміністрація (штадткомісаріат) дала дозвіл на проведення культурних заходів. Почали з музики. У місті відновили роботу театри опери й оперети, Українська хорова капела, капела бандуристів, консерваторія. Відкрилися вісім кінотеатрів. Доступним став для відвідувачів зоопарк. На черзі був футбол... Киянам гостро не вистачало хліба, а його дефіцит влада в усі часи компенсувала видовищами.
Колишній футболіст київського «Желдора» Георгій Швецов на прізвисько «Паровоз» заходився формувати команду «Рух». Йому потрібні були досвідчені спортсмени. І тут стало відомо, що в Боярському таборі для військовополонених знаходяться вісім гравців київського «Динамо» та «Локомотива». Швецов був спортивним оглядачем профашистської газети «Нове українське слово», яку редагував професор Костянтин Штепа. Останній також завідував відділом культури в міській управі. На прохання Штепи бургомістр Оглоблін умовив німців звільнити футболістів з табору, підкресливши при цьому, що всі вони (зокрема, двоє росіян) є українцями. Полонених випустили на волю, взявши з них зобов’язання бути лояльними до нової влади.
Визволені не поспішали, однак, у команду Швецова. На ній лежала тінь «Нового українського слова», яке всіляко догоджало окупантам і називало їх «світловолосими лицарями-визволителями». Воротар Микола Трусевич визнав за краще заробляти на хліб, торгуючи на ринку саморобними запальничками. Там і зустрів його випадково Йосиф Кордик. Ця зустріч визначила долю Трусевича та його товаришів.
Чех Кордик під час Першої світової війни служив, подібно до бравого солдата Швейка, в австро-угорській армії і потрапив у російський полон. Повернутися на батьківщину він чи то не зміг, чи то не схотів. Залишився в Києві, працював на хлібозаводі (вул. Дегтярівська, 19) начальником лабораторії й був завзятим футбольним уболівальником. Він видав себе німцям за австрійця Йозефа Кордика, отримав статус «фольксдойче» — людини з німецьким корінням — і був призначений директором хлібозаводу.
Зустріч із Трусевичем збудила в ньому безліч приємних спогадів. 32-річний голкіпер з Одеси захищав ворота київського «Динамо» у 73 матчах і став кумиром уболівальників. Він грав у незвичайному на той час стилі: не на лінії воріт, а по всьому штрафному майданчику, відбиваючи кулаками небезпечні верхові м’ячі. Цей стиль потім назвуть «яшинським» на честь московського динамівця Льва Яшина. Адже Яшин не був у німецькому полоні, а до того ж «трусевичський» якось не звучить...
Кордик запрононував Миколі працювати у нього на хлібозаводі й обіцяв влаштувати туди його товаришів. Услід за Трусевичем заводськими вантажниками стали динамівці (переважно колишні) Свиридовський, Клименко, Кузьменко, Комаров, Гончаренко, Путистін і Тютчев. До них приєднався футболіст «Локомотива» Володимир Балакін, брат якого грав до війни в «Динамо».
Німецький штадткомісар дозволив провести в Києві футбольний сезон за участі українських команд і команд окупаційних військ. Кордик запропонував динамівцям виступати за хлібозавод, пообіцявши збільшити для підтримки фізичної форми хлібний пайок. Команду назвали «Старт» і запросили до неї ще вісьмох футболістів. Їм пайок від Кордика був не потрібен: колишній динамівець Коротких працював кухарем в їдальні, Гундарев і Тимофєєв служили в українській поліції, Чернега був охоронником міської управи, інші теж не голодували.
Перша гра «Старта» відбулась 7 червня з командою «Рух» на Республіканському стадіоні імені Хрущова, перейменованому в Міський. (До речі, затишний стадіон «Динамо» називався «Німецьким» і призначався «нур фюр дойчен» — тільки для німців). «Старт» переміг у цій зустрічі з рахунком 2:0. Амбітний Георгій Швецов засмутився подвійно — як гравець «Руху» і як тренер. Після цього він не допускав своїх кривдників на Міський стадіон, і решту ігор команда Трусевича провела на «Зеніті».