Яцек Денель
Кривоклят
Автор висловлює подяку Literaturhaus NÖ в місті Кремзі, зокрема Вольфґанґові Кюну та Сабіні Ґюльденфус, а також персоналу віденського Café Braunerhof Саме в цих двох виняткових місцях постала більша частина цього роману.
Якщо мова про людей, то ми не маємо справи з людьми розумними, людям здається, що вони мають розум, хоч вони геть позбавлені розуму, людям здається, що вони щось знають, однак не знають вони нічого, людям усе тільки здається.
Люди безперестанку стикаються з чимось, що доводить їх до стану збудження та викликає в них неспокій, найчастіше якраз тоді, коли вони вважають, що спокійні, і коли вважають, що досягли рівноваги, виявляється, що вони загрузли в чомусь геть протилежному.
Вбогі можуть промовляти перед судом, що були бідними, багаті — що багатими. Всі мають на це однакове право. Так, як дурні, що все життя були дурними. Одні повідомляють, що впродовж усього життя зазнавали кривди, інші повідомляють, що впродовж усього життя були упривілейовані. І все є пом'якшувальною обставиною. Одні кажуть, що бачили весь світ, інші — що не бачили нічого. Одні — що мають вищу освіту, інші — що взагалі не мають жодної освіти. Філософ — що був філософом, а різник — що був різником. Усі ці люди завжди мають якесь алібі. Кожне існування є пом'якшувальною обставиною, шановний пане. Перед кожним судом, перед кожним осудом себе.
А ви не боїтеся, запитав мене колись якийсь журналіст після одного з процесів, що коли ви отак несете цю сірчану кислоту в пляшках, то вона у вас кудись витече й вас обпече, а я відповів, що заради мистецтва треба інколи собою жертвувати, і це пішло як заголовок жирним, збільшеним шрифтом, насправді ж тут є певна проблема, адже пляшки мають бути, з одного боку, щільно закоркованими, а з другого — щомиті готовими до того, щоб їх відкоркувати, вийнявши точним, швидким рухом із кишені плаща або куртки, хоч роками вже тільки плаща, курток я не люблю з часу поразки в залі із «Жінкою, що тримає терези» Вермера[1] в берлінському Dahlem Museum, коли пляшка вилізла з моєї кишені передчасно й охоронець категоричним тоном скерував мене до гардероба, оскільки за жодних обставин заборонено вносити будь-які рідини до музейних зал, адже з однаковим успіхом ви могли б у тій пляшці принести сірчану кислоту й спробувати знищити одну з картин, сказав він, через що я затамував на довгі роки образу на цю залу, та й на весь берлінський Dahlem Museum, і вже більше ніколи й не намагався опинитися перед «Жінкою, що тримає терези», аби точним, швидким рухом відкоркувати пляшку й обілляти Вермера сірчаною кислотою, добряче обілляти принагідно кілька картин, що залежало б від рефлексу найближчого охоронця або решти відвідувачів, які зазвичай воліють не ризикувати, небезпідставно вважаючи, що я так званий божевільний. Я обміркував і випробував уже цілу низку систем і мені приємно думати, що в іншому, кращому світі, де чоловіки певного віку, що обливають сірчаною кислотою твори мистецтва й навіть шедеври мистецтва в знаменитих і найзнаменитіших музеях, мали б дещо іншу репутацію, ніж у нашому світі, можливо, словники й енциклопедії містили б статтю «Метод Кривоклята», або «Система Кривоклята», або «Кривоклятова система оббризкування сірчаною кислотою», «КСОСК», а я міг би виступати з лекціями на запрошення і пояснювати, яким чином до довершеності опанував перенесення та застосування сірчаної кислоти, вставляючи кілька забавних анекдотів про невдалі експерименти, і навіть, якби атмосфера лекції дозволяла б аж таку свободу, показувати довгий бежевий шрам на лівій гомілці — результат невдалої спроби пошкодити портрет Галса[2] в Дрездені за допомогою обприскувача для вікон. Однак, урешті-решт, хоч, понад усякі сумніви, я не рекомендував би обприскувач, мушу визнати з певним соромом, що тара, якщо лише вона виготовлена з матеріалу, стійкого до сірчаної кислоти, якраз не відіграє важливої ролі, немає довершенішої системи, ніж добре закоркована пляшка зі стійкого до сірчаної кислоти матеріалу, швидкий рух відкорковування й обливання картини, до того ж, якщо зала, у якій висить вибрана картина, розташована недалеко від туалету, а це легко перевірити на кожному плані музею, який отримуєш на вході разом із квитком, можна відважитися на міцніше закорковування та навіть заклеювання пляшки стрічкою на час її перевезення й пронесення до музею, а потім відклеювання стрічки та послаблення корку в тиші туалетної кабінки, але насправді ніщо не замінить спритності, яку найлегше здобути завдяки тренуванням, тому я багаторазово вправлявся в обливанні картини, точніше її репродукції, зазвичай водою, однак завжди за допомогою пляшки, яку збирався використати в найважливіший момент, що увінчував усі старання. Останніми тижнями, відколи мені, врешті-решт, вдалося купити сірчану кислоту й плекати певну надію на перепустку з Медичного центру «Замок Іммендорф», з очевидних причин я не мав де і як вправлятися, бо це підважило б успіх усієї моєї справи, а я не міг справити більшої радості охоронцям Длугому й Ауербаху, як, викриваючи себе тим, що, схований за високою ялиною або модриною в замковому парку, тренуюся в обливанні водою прибитої з цією метою до стовбура високої ялини або туї репродукції якогось відомого ренесансного полотна, скажімо, Тиціана, поцупленої з теки «Шедеври італійського живопису», що довгими роками припадає пилюкою в лікарняній бібліотеці, але втішаю себе тим, що тара, у якій я купив сірчану кислоту, — зручні літрові пляшки — вже віддавна у продажу, і я використовував їх уже й у Відні, й у Дрездені, щоразу заздалегідь відбувши чимало тренувань, тож я можу розраховувати бодай на одну картину, якщо не на дві чи три. Певна річ, залишається питання, чи було б задовільним обливання двох або трьох сусідніх картин тільки тому, що вони висять поруч в одному ряду, а охоронець якраз стоїть у дверях до сусідньої зали й читає або дивиться щось у своєму телефоні, але таке запитання може ставити собі людина, яка до обливання картин сірчаною кислотою має байдуже, щоб не сказати любительське, ставлення і яка таким чином ніколи не ризикнула втратити своє так зване нормальне життя і свою так звану нормальну родину тільки заради того, щоб знищити тонкий шар фарби, а найпевніше тільки лак на якомусь п’ятсотрічному полотні чи дошці; така людина, і я знаю це занадто добре, точно вважала б цю оборудку невигідною, оскільки і справді не погидує простацьким вандалізмом, охоче подряпає комусь кузов ключем від поштової скриньки, напацькає спреєм на стіні, навіть історичній, — ось, будь ласка, задоволення отримане, а ризик не забиває подих у грудях, але вже знищення майна значної фінансової та культурної вартості її цілковито паралізує. Натомість у людини мого штибу, що трактує справу серйозно і, скажу без удаваної скромності, професійно, є на це питання однозначна, та ще й однозначно негативна відповідь, оскільки я усвідомлюю, що музейники мають тенденцію розвішувати шедеври на певній відстані від інших шедеврів, щоб око глядача відпочило між одним водоспадом геніальності й іншим, хіба що ми маємо справу із циклом картин, тоді музейники повісять їх одна коло одної, бо всупереч загальній думці вони мають фатальний смак, так зване спілкування з творами мистецтва взагалі не виробляє, не загострює в них смаку: навпаки, воно притуплює смак, тож коли вони бачать цикл, то діють, як перша-ліпша декораторка інтер’єрів, ба навіть гірше — як поштова службовка, яка вішає чотири тарілки з котиками в один ряд, ідеально рівно, оскільки вони в наборі, і набір — це нероздільна святість, а розбиття однієї з чотирьох тарілок із котиками є непоправною втратою, і не одна поштова службовка, а також не один музейник у глибині душі бажали б навіки втратити цілий цикл, ніж одну з картин або ж тарілок, оскільки розрізнений набір вражає найглибші підмурки його чи її впорядкованого ставлення до світу. Позаяк я хочу нищити конче шедевр чи шедеври, а не один шедевр і кілька посередніх полотен якоїсь школи чи майстерні, то маю два способи: або мушу атакувати цикл — хоча насправді видатних циклів у живописі не так уже й багато, не ошукуймо себе, часто-густо в циклі шедевром є лишень одна з трьох, чотирьох чи навіть шести картин, навіть десяти картин, а, крім того, буває, що кожна з них висить на стіні геть іншого континенту, але якби бодай фатальний смак музейників спричинився до того, що всі вони висять разом, то з «Чотирьох образів потойбіччя» Босха я й так не обілляв би нічого, крім «Вознесіння спасенних», із «Житія Святої Урсули» Карпаччо
1
Ян Вермер, Вермер Делфтський (1632–1675) — нідерландський художник, майстер побутового живопису то жанрового портрета. Один з найвідоміших живописців «Золотого століття» голландського мистецтва. (
2
Франс Галс старший (нід. Frans Hals; між 1580–1585 роками — 26 серпня 1666) — один із найвидатніших нідерландських живописців голландського мистецтва.