здоров’я на чолі, об’єднані із силами пацієнтів, позбавлених будь-яких мистецьких талантів, довели мене фактично до краю цього сповзання, і я був як ніколи близький до відмови від завдання, що точно вчинив би, якби Цеєтмаєр не попросив мене винести олівці. Пане Кривокляте, почув я в коридорі, але тихо, так тихо, що я сприйняв це за галюцинацію, які насправді траплялися зі мною нечасто, але траплялися, зрештою, в медичному центрі більше, ніж деінде, береться до уваги, що якийсь голос чи постать можуть бути галюцинацією, і це належить до сумнівів, які є найзвичайнішими для таких місць, однак невдовзі, проминувши двері до палати, де, як я незабаром дізнався, Цеєтмаєр мешкав уже добрячих вісімнадцять місяців, я знову почув цей заклик: Пане Кривокляте, тому, позадкувавши, я притулився плечем до одвірка, прочинив кінчиком пальця двері й поволі встромив голову всередину, аби побачити Цеєтмаєра, точніше худий, опуклий череп Цеєтмаєра, поголений налисо, але вкритий синюватою тінню нового волосся, череп Цеєтмаєра, з якого виглядала пара склистих, надприродно великих і неприродно світлих очей, Пане Кривокляте, мовив він утретє, я маю до вас величезну просьбу. Я знаю, що ви відвідуєте курси арт-терапії, тож хотів би звернутися до вас, саме таку форму він ужив, надзвичайно люб’язну, оскільки Цеєтмаєр, як і чимало пацієнтів, ув’язнених у лікарні за судовим вироком, зазвичай вдавався до особливо люб’язних і вишуканих форм, я хотів би звернутися до вас із покірною просьбою винести із зали олівець, а найкраще, якщо це, певна річ, можливо й не надто вас збентежить — саме так він і сказав: якщо це не надто вас збентежить — винести два олівці, один м’який, а другий твердий. Промовивши це, Цеєтмаєр перевів погляд на вікно, немовби вигадування такого довгого й супроводженого люб’язними формами речення його геть виснажило. Якби не це, я точно запитав би його, чому він сам не піде на курси арт-терапії й сам собі не принесе олівця, навіть два олівці — один м’який, а другий твердий, оскільки дивним чином одразу ж зрозумів, що Цеєтмаєрові, чиє прізвище мені судилося дізнатися лише згодом, потрібні ці олівці для рисування, а не для якоїсь іншої діяльності, у якій пацієнти медичного центру можуть використати олівці. Однак сам факт, що він перевів погляд на вікно з таким зусиллям, зусиллям, яке свідчило про неймовірне страждання і виснаження, вплинув так, що цього питання я не поставив, точніше не поставив його Цеєтмаєрові, оскільки поставив його самому собі й самому собі на нього відповів, крім того, як мені довелося переконатися лише згодом, краще познайомившись із Цеєтмаєром, я відповів на нього точнісінько так, як відповів би сам Цеєтмаєр. Жоден, кому насправді хотілося займатися мистецтвом, незважаючи на те, чи хотів він цього заради самого процесу, чи теж тому, що повірив у сформульовану знаменитим доктором Паулем Іммерфоллем теорію лікування психічних хвороб за допомогою мистецтва,