слідів Цеєтмаєра, і запитала мене, чи був він художником, я відповів, що так, але це жодним чином не стримало ні її, ні доктора Пауля Іммерфолля від нищення його неоправлених рисунків. Я бачив, як вони виносила дві випорпані з-під матрацу грубі теки пізнього Цеєтмаєра, зокрема кілька його речей, на мою думку, найкращих, що не лише не поступалися тим, які він встиг оправити, а й перевершували їх, я бачив методичність, із якою вона тричі перетрушувала одну-єдину шухляду його нічого столика, немовби там ще могло щось сховатися від її погляду, і так далі, і так далі, тож, коли вона вийшла з двома теками, які одразу ж, як я згодом дізнався, занесла до лікарняної котельні, я кинувся на рисунки, оправлені в паспарту й накриті скельцями, рухом, натренованим під час обливання шедеврів дев’яностошестивідсотковим розчином сірчаної кислоти, розвертав їх, випорював задник, із найбільшою старанністю виймав аркуш і брався за наступну рамку, так, що поки старша медсестра встигла повернутися з котельні, я випорожнив усі рамки й привітав її посмішкою, яку так звані здорові люди інколи називають посмішкою божевільного, і сказав, що приготував рамки для занять з арт-терапії. Де рисунки, запитала вона, навіть не вдаючи зацікавлення тим, що рамки, які я їй простягаю, можна буде використати для оправлення натюрморту якогось перукаря із Санкт-Пельтена або аплікації, виконаної якоюсь клептоманкою з Клаґенфурта, з великим, певна річ, фінансовим полегшенням для переобтяженого бюджету лікарні, ні, вона вирішила відкинути будь-яку видимість і запитала, де рисунки, а я спокійно відповів, що їх уже забрав спалити якийсь медбрат; і хоч я був переконаний, що вона мені не довіряє, хоч пильно роззиралася, хоч учетверте зазирнула до шухляди і втретє встромила руку під матрац, рисунків не знайшла. Занесіть до зали практичних курсів і терапії зайнятістю, сказала вона, віддаючи мені цілий стос рамок від безцінних рисунків Цеєтмаєра, саме так, як я сподівався, завдяки чому вона повернула мені також самі, сховані між двома задниками рамок рисунки, які незабаром, дорогою до зали практичних курсів і терапії зайнятістю, я зумів сховати там, де ніхто їх ніколи не знайде, тобто у великому, припалому пилюкою й ніким із бібліотеки не торканому альбомі ван Гога. Під час мого кількаразового перебування в Медичному центрі «Замок Іммендорф» я з успіхом досліджував різні проблеми, однак так ніколи й не збагнув, яким чином альбом ван Гога опинився в бібліотеці, оскільки я переконаний, що його туди не приніс жоден із лікарів і жоден зі знаних мені пацієнтів, що роками виховувалися в австрійській школі, ходили австрійськими вулицями, в австрійський спосіб спілкувалися з творами мистецтва, давно занедбали будь-який власний смак, а крім того, будучи чутливими до кожного слова тих, кого вважали своїми спільниками, були також чутливими до їхніх поглядів на мистецтво й інстинктивно розуміли, що можна досхочу розводитися про Боттічеллі, Леонардо, Ренуара, особливо Ренуара, найкраще в поєднанні із зачовганими фразами про їхній живопис, однак ван Гога за жодних умов згадувати не варто. Цеєтмаєр, бо з ним я також порушував цю тему, тему загадкової наявності запилюженого, але все ж таки не викинутого з бібліотечних фондів альбому ван Гога, вважав, що це подарунок одного з доброчинців лікарні. Всюди, сказав він, втуплюючи погляд у стелю, навіть закочуючи очі до стелі, є вдови місцевих підприємців, директорів лісопилок, адвокатів, які регулярно впорядковують бібліотеки, особливо ті, що залишилися від померлого чоловіка, особливо посеред геть непотрібних книжкових подарунків, які свого часу позносили прохачі та контрагенти, й от тоді вони й завалюють лікарню публікаціями, здебільшого геть непотрібними й жодного разу не торканими, наприклад, краєзнавчими альбомами про Нижню Австрію, а якщо це супроводжується солідним датком на користь Медичного центру «Замок Іммендорф», дирекція, щоб не образити таку цінну вдову, зазвичай стежить, щоб усі подарунки були гарненько викладені на бібліотечних поличках, бо вдова може прийти і через десять років, і через двадцять — деякі з них просто неймовірно живучі — й запитати, де стоїть альбом «Зальцбург — місто Моцарта». Чи альбом ван Гога, додав він, завершуючи роздуми вже окремим реченням, бо вся промова його втомила. Я пригадав це, згортаючи згаданий альбом і встромляючи том, тепер дещо грубший, у картонний футляр, після чого вийшов із бібліотеки й заніс стос рамок та паспарту до зали практичних курсів і терапії зайнятістю, де набрід найтупіших у всій Австрії недоумків займався тим, що мало їх вилікувати, тобто мистецтвом, але вилікувати воно не могло, оскільки мистецтвом не було. І лише серед них я усвідомив, що я так ніколи й не дізнався, звідки він знав моє прізвище, коли в день нашого знайомства він покликав мене з-за прочинених дверей своєї палати: Пане Кривокляте. Ми з Цеєтмаєром погоджувалися в тому, що однією з найбільших хвороб сучасних так званої літератури й так званої драматургії, а також сценарної справи є той факт, що вони мало не цілком оминають те, що є неуникненним змістом життя, що займає найбільшу частину цього життя, що є невідворотним, кажу це з якнайглибшим сумом і водночас із найглибшою відразою, його абсолютно невідворотним аспектом, а саме — необхідність проводити час з ідіотами та негідниками. Якщо пораховано, не знаю, якими методами, скільки часу протягом життя ми витрачаємо на сон, скільки на гоління, скільки на їжу, скільки на випорожнення, якщо ці підрахунки публікуються в щоденній пресі й кольорових журналах під крикливими чорними й жовтими заголовками: «Чи знаєш ти, що…» або «Факти з твого життя», або «Цікавинки про кожного з нас», то чому нікому не хочеться порахувати, скільки часу ми проводимо щодня, щомісяця, щороку й, урешті-решт, протягом усього життя на перебування з ідіотами та негідниками, розмови з ними, вислуховування їхніх нескінченних монологів, відповіді на їхні ідіотські та негідницькі репліки, на їхні ідіотські й негідницькі питання, на їхні ідіотські й негідницькі пропозиції і стократ ідіотські й негідницькі думки на тему мистецтва? У цьому сенсі Медичний центр «Замок Іммендорф» завжди давав мені чудові дослідницькі можливості й чимало днів, тижнів і навіть місяців я проводив за тим, що Цеєтмаєр називав моєю війною з вітряками й навіть моєю піраньєю, яка з’їдає мене так, як Цеєтмаєра з’їдають його рисунки, у чому, мушу додати, він не мав рації, оскільки моя справжня піранья плаває в дев’яностошестивідсотковій сірчаній кислоті, й заміри часу, проведеного з ідіотами та негідниками, були лише побічним аспектом того, що я називав і називаю своїм завданням, однак, не бажаючи занадто мучити Цеєтмаєра, я зазвичай або підтакував йому, або пропускав його зауваги повз вуха, після чого виходив із палати, що її старша медсестра вперто й, дозволю собі стверджувати, злобливо називала палатою 22-А, і, натиснувши на кнопку секундоміра, йшов до зали практичних занять і терапії зайнятістю, а якщо навіть дорогою і не натиснув на кнопку, зустрівши старшу медсестру, одного лікаря або одного особливо тупого пацієнта, який казав мені: О, пане Кривокляте, як мило, чи ви теж прямуєте в бік майстерні, аби збагатитися мистецтвом, тож якщо не натискав на кнопку вже дорогою, то міг бути переконаний, що натисну на неї найпізніше на порозі зали для практичних занять і терапії зайнятістю, у якій ідіотів і негідників було достатньо, починаючи з доктора Пауля Іммерфолля, спеціаліста світового класу з лікування за допомогою мистецтва, і закінчуючи дружиною аптекаря з Браунау-ам-Інна та машиністом з Амштеттена. Заміри часу, проведеного з ідіотами й негідниками, мали для мене також терапевтичну функцію, ба більше, всупереч теоріям доктора Пауля Іммерфолля єдина терапія, якій я підлягав у залі практичних занять і терапії зайнятістю, була терапією, що її я сам собі влаштовував, тримаючи палець на випуклій кнопці секундоміра і сприймаючи кожну розмову, яку я провадив із ким-небудь чи, точніше, яку хто-небудь провадив зі мною, тільки як об’єкт вимірювальних досліджень. Це Дунай, казала дружина аптекаря з Браунау-ам-Інна, яка полюбляла промовляти до мене, оскільки вважала мене земляком тільки тому, що я певний час співав у Чоловічому співочому колі «Пісенний Вінок» у Сімбаху-ам-Інні, на протилежному березі річки й кордону, це Дунай, казала вона, розмащуючи розведену водою плакатну фарбу, певна річ, найдешевшу, на розмоклому акварельному папері, звичайно ж і поза сумнівом, найдешевшому, що розшаровується під пензлем, згортається