найгарніших міст Нижньої Австрії, підставок для телевізійного пульта, виготовлених із пап’є-маше й так далі, навіть тепер, коли батько, правду кажучи, перебував в ілюзії, що він так званий легкохворий і вийде з дня на день, але родина мусила вже знати, що, як і кожна особа, що вважає себе легкохворою, він дедалі більше хворітиме за докладними графіками страждань і терапії, і, врешті-решт, буде знищений лікарями, тому навіть нині родина, включно з дружиною, якій він зламав чотири ребра і яку довів до мало не смертельного за наслідками зневоднення під час проведення довгих і болісних сеансів екзорцизму, була йому цілковито покірною — так міцно він тримав її в постійному страху силою суворо та негідницьки запровадженого ладу, підтриманого жупелом біблійного масштабу у формі принизливої смерті найстаршого сина, який порушив лад, виступивши проти батька, став, за іронією долі, бронею для влади негідника; негідника, який, не оцінивши навіть цієї неочікуваної допомоги, мав нахабство не лише залагодити це з колегами й перевезти тіло, як в’язанку дров, а, крім того, ще й моргнути, коли мені про це розповідав. Це, наполягав я в розмові із Цеєтмаєром, в одній із багатьох розмов, які ми провадили між собою і які були для мене, щиро кажучи, єдиною нагодою порозумітися з людиною за багато років, насправді за дуже багато років, а саме від моменту, коли драматично урвалася остання розмова з моєю дружиною, єдиною можливістю висловити думки, які зрозуміють і приймуть, і вислухати думки, які зрозумієш і приймеш, навіть якщо між цими думками певні розбіжності, отже, у розмові із Цеєтмаєром я наполягав, що це наслідок не лише якогось вродженого ідіотизму та негідництва, що випливає чи то з ідіотського й негідницького виховання батьками, чи то з нищівного впливу так званого здорового альпійського повітря, а насамперед цілковитого вигнання мистецтва з життя, відмежування від його джерел, бетонування його річищ, його каналізування та закачування в суспільну каналізацію. Мистецтво закачали в каналізацію, казав я Цеєтмаєру, мистецтво з усією умисністю та наполегливою роботою багатьох поколінь було отруєне, забетоноване й трубами підведене до найгіршої вигрібної ями, а замість нього на поверхню вивели найгіршу стічну канаву, яку задля різноманіття назвали мистецтвом й арт-терапією, і йдеться мені не лише про те, що в найбільших музеях світу цілком безсоромно, зі зневагою до кожного, хто має бодай дещицю, бодай зникому рештку смаку та розуміння мистецтва, вішають на стінах картини Ренуара, а й про значно глибші процеси, що стосуються самої сутності суспільства, позбавленого будь-якої сили та морального хребта через відмежування від джерел, із яких воно черпало з незапам’ятних часів. Не можна суспільство дієвіше сплюгавити, казав я Цеєтмаєрові, дієвіше каструвати, зробити повільним, ніж за допомогою ґрунтовного зогидження та плутанини в справах мистецтва, і хоча це нелегкий процес, оскільки суспільство інстинктивно відчуває, що його ведуть до найглибшого ув’язнення, а отже, цей процес мусить бути розтягнутий на роки, десятки років, поколінь, однак, урешті-решт, його вдається провести, і тоді він стократ відплачує тим, що вклали так багато енергії в зогидження та викорінення мистецтва, дозволяючи, щоб відтоді з таким кастрованим суспільством вони робили те, що їм заманеться. Натомість Цеєтмаєр, який досі переважно мовчав, переводячи погляд своїх надприродно великих і неприродно світлих очей то на карниз, то на якийсь зі своїх оправлених у паспарту й накритих скельцями рисунків і тільки час від часу покашлюючи, тепер поглянув на мене і сказав із притаманною собі люб’язністю: Боюся, дорогий пане Кривокляте, що ви маєте рацію, але тільки частково, оскільки для потреб розмови можна погодитися і погодьмося, що розклад і сплюгавлення суспільства, у якому ми живемо, сталися саме через відмежування від джерел мистецтва, але щойно ви самі сказали, пане Кривокляте, що це не природний процес, який з’явився нізвідки, а широко задумана акція людей, які хочуть підпорядкувати собі суспільство, а отже, постає питання, звідки вони взялися, якщо, йдучи за логікою ваших міркувань, насправді мали власне розуміння мистецтва, ніколи не збудували б усієї тієї системи каналізації, у якій мистецтво ховають і зогиджують, а це призводить до того, що ми опиняємося перед такою дилемою: або цього розуміння, правильного розуміння мистецтва вони ніколи не мали, і тоді ми не знаємо, звідки взялася ця зараза, за словами Цеєтмаєра, можливо, вона сягає незапам’ятних часів і лише сьогодні за допомогою нових технологій, глобального ринку й так далі розрослася до безпрецедентних розмірів, або ж, навпаки, вони мали розуміння, правильне розуміння мистецтва, але воно геть не вберегло їх від нікчемності характерів. Якусь мить я міркував над цими словами, дивлячись понад черепом Цеєтмаєра, затіненим блакитним тоном ледь відрослого волосся, після чого я примирливо відповів, що причини такого стану речей, можливо, незрозумілі, але це жодним чином не змінює мого завдання й мого ставлення до завдання, через що Цеєтмаєр обурився, піднявся на ліктях і, опускаючи повіки, мовив дуже тихим, але рішучим голосом: Дорогий пане Кривокляте, але ж ми не будемо гратися в котика-мишку, ви чудово знаєте, дорогий пане Кривокляте, що це має принципове значення для вашого так званого завдання, оскільки якщо ви не знаєте причин зарази, то й запропоновані вами ліки можуть виявитися неефективними й насправді досі були неефективними, що може означати, що не лише ви не винайшли ліків від зарази, а й, можливо, вона взагалі невиліковна. На це я, на жаль, не мав відповіді, тому певний час ми мовчали, обводячи поглядами то карниз, то колекцію рисунків, що висіли на стіні, то ліжка решти пацієнтів, із яких один узагалі нічого не говорив, бо перебував у стані постійного отупіння, а двоє інших кожен день проводили настільки довго, наскільки це було можливо за графіком страждань і терапії, за межами палати Цеєтмаєра, що її вони теж називали палатою 22-А. Я не пишався тим, що не знайшов відповіді, але пишався тим, що впродовж цілої розмови з дружиною аптекаря з Браунау-ам-Інна й машиністом з Амштеттена, розмови, у якій я насправді не брав участі, але був її свідком і в певному сенсі дослідником, у мене навіть не здригнулася повіка, хоч їхні найгірші риси, які доводили мене до шалу, коли я не мав у руці секундоміра, були видимі занадто добре, через що я розумію не лише те, що було сказано під час розмов, які я відбув із ними чи, точніше, вони відбули зі мною, а й також те, що знав про їхні попередні й досі живучі негідництва й ідіотизми, що їх вони геть безсоромно оприлюднювали, і чого я не був спроможний — а також не мав наміру — відокремити від сцени, свідком якої щойно був. Тридцять сім хвилин, вісім і дві десятих секунди — записав я. Не спимо, працюємо, почув я в себе за спиною, коли сховав записник, й одразу заходився розмішувати в слоїку фарбу, яка й без того була геть зовсім розмішаною, однак я знав, що оскільки я надзвичайно серйозно сприймаю мистецтво, доктор Пауль Іммерфолль, відомий на весь світ спеціаліст, насправді зневажає мистецтво, але надзвичайно серйозно сприймає арт-терапію чи, точніше, змову видимостей, у якій пацієнти вдають, що працюють, він вдає, що цінує їхню роботу, а всі разом вдають, що це має яке-небудь терапевтичне значення, завдяки якому доктор Пауль Іммерфолль може поїхати на черговий світовий конгрес лікарів-психіатрів і представити результати своїх так званих досліджень, опублікувавши їх у томі матеріалів конференції. Моєю метою в Медичному центрі «Замок Іммерфолль» було стати ідеальним пацієнтом доктора Іммерфолля, що було важко, оскільки я не знаю іншого лікаря в цьому закладі, до якого ставився б із такою самою відразою, і хоча з відразою я ставлюся до всіх лікарів, доктор Іммерфолль перевершував їх, однак що сильнішою була моя відраза, то сильніше я намагався стати ідеальним пацієнтом, ба більше, то сильніше я ним ставав, що цінували не лише решта пацієнтів і старша медсестра, а й, що найважливіше, сам доктор Іммерфолль, світової слави спеціаліст з арт-терапії, який насправді раніше, особливо після інциденту зі спробою придбати сірчану кислоту через інтернет, насилу маскував неприязнь до мене, точніше взагалі її не маскував, точніше демонстрував її переді мною, не криючись і навпростець, але з часом оцінив те, що я відбував пункт за пунктом, із залізною послідовністю, чергові стадії лікування за його концепцією терапії, з якою я ознайомився, певна річ, у нашій бібліотеці, де я був, зрештою, як випливало з формуляру, першим читачем цієї начебто епохальної праці, так само як і, дозволю зазначити, першим або другим, одразу ж після Цеєтмаєра, читачем багатьох інших книжок, завдяки чому міг легко демонструвати перехід від однієї фази до іншої, через що став не лише улюбленим пацієнтом доктора Іммерфолля, а й також об’єктом дослідження в його новій праці, що випадково майстерно підтверджував його попередні так звані вікопомні дослідження. Тому коли я дізнався, певна річ, із некрологу в пресі, що моя братова відійшла в засвіти, оплакувана чоловіком, синами, невістками й онучкою Лізою, коли я дізнався, що ця безбарвна, скажімо так, намагаючись не ображат