могою нових технологій, глобального ринку й так далі розрослася до безпрецедентних розмірів, або ж, навпаки, вони мали розуміння, правильне розуміння мистецтва, але воно геть не вберегло їх від нікчемності характерів. Якусь мить я міркував над цими словами, дивлячись понад черепом Цеєтмаєра, затіненим блакитним тоном ледь відрослого волосся, після чого я примирливо відповів, що причини такого стану речей, можливо, незрозумілі, але це жодним чином не змінює мого завдання й мого ставлення до завдання, через що Цеєтмаєр обурився, піднявся на ліктях і, опускаючи повіки, мовив дуже тихим, але рішучим голосом: Дорогий пане Кривокляте, але ж ми не будемо гратися в котика-мишку, ви чудово знаєте, дорогий пане Кривокляте, що це має принципове значення для вашого так званого завдання, оскільки якщо ви не знаєте причин зарази, то й запропоновані вами ліки можуть виявитися неефективними й насправді досі були неефективними, що може означати, що не лише ви не винайшли ліків від зарази, а й, можливо, вона взагалі невиліковна. На це я, на жаль, не мав відповіді, тому певний час ми мовчали, обводячи поглядами то карниз, то колекцію рисунків, що висіли на стіні, то ліжка решти пацієнтів, із яких один узагалі нічого не говорив, бо перебував у стані постійного отупіння, а двоє інших кожен день проводили настільки довго, наскільки це було можливо за графіком страждань і терапії, за межами палати Цеєтмаєра, що її вони теж називали палатою 22-А. Я не пишався тим, що не знайшов відповіді, але пишався тим, що впродовж цілої розмови з дружиною аптекаря з Браунау-ам-Інна й машиністом з Амштеттена, розмови, у якій я насправді не брав участі, але був її свідком і в певному сенсі дослідником, у мене навіть не здригнулася повіка, хоч їхні найгірші риси, які доводили мене до шалу, коли я не мав у руці секундоміра, були видимі занадто добре, через що я розумію не лише те, що було сказано під час розмов, які я відбув із ними чи, точніше, вони відбули зі мною, а й також те, що знав про їхні попередні й досі живучі негідництва й ідіотизми, що їх вони геть безсоромно оприлюднювали, і чого я не був спроможний — а також не мав наміру — відокремити від сцени, свідком якої щойно був. Тридцять сім хвилин, вісім і дві десятих секунди — записав я. Не спимо, працюємо, почув я в себе за спиною, коли сховав записник, й одразу заходився розмішувати в слоїку фарбу, яка й без того була геть зовсім розмішаною, однак я знав, що оскільки я надзвичайно серйозно сприймаю мистецтво, доктор Пауль Іммерфолль, відомий на весь світ спеціаліст, насправді зневажає мистецтво, але надзвичайно серйозно сприймає арт-терапію чи, точніше, змову видимостей, у якій пацієнти вдають, що працюють, він вдає, що цінує їхню роботу, а всі разом вдають, що це має яке-небудь терапевтичне значення, завдяки якому доктор Пауль Іммерфолль може поїхати на черговий світовий конгрес лікарів-психіатрів і представити результати своїх так званих досліджень, опублікувавши їх у томі матеріалів конференції. Моєю метою в Медичному центрі «Замок Іммерфолль» було стати ідеальним пацієнтом доктора Іммерфолля, що було важко, оскільки я не знаю іншого лікаря в цьому закладі, до якого ставився б із такою самою відразою, і хоча з відразою я ставлюся до всіх лікарів, доктор Іммерфолль перевершував їх, однак що сильнішою була моя відраза, то сильніше я намагався стати ідеальним пацієнтом, ба більше, то сильніше я ним ставав, що цінували не лише решта пацієнтів і старша медсестра, а й, що найважливіше, сам доктор Іммерфолль, світової слави спеціаліст з арт-терапії, який насправді раніше, особливо після інциденту зі спробою придбати сірчану кислоту через інтернет, насилу маскував неприязнь до мене, точніше взагалі її не маскував, точніше демонстрував її переді мною, не криючись і навпростець, але з часом оцінив те, що я відбував пункт за пунктом, із залізною послідовністю, чергові стадії лікування за його концепцією терапії, з якою я ознайомився, певна річ, у нашій бібліотеці, де я був, зрештою, як випливало з формуляру, першим читачем цієї начебто епохальної праці, так само як і, дозволю зазначити, першим або другим, одразу ж після Цеєтмаєра, читачем багатьох інших книжок, завдяки чому міг легко демонструвати перехід від однієї фази до іншої, через що став не лише улюбленим пацієнтом доктора Іммерфолля, а й також об’єктом дослідження в його новій праці, що випадково майстерно підтверджував його попередні так звані вікопомні дослідження. Тому коли я дізнався, певна річ, із некрологу в пресі, що моя братова відійшла в засвіти, оплакувана чоловіком, синами, невістками й онучкою Лізою, коли я дізнався, що ця безбарвна, скажімо так, намагаючись не ображати пам’яті померлих, хоч якби ми мали сказати правду й образити цю пам’ять, то мусили б сказати так: та однозначно ница, мала, заздрісна жінка, яка мого брата, людину незначних заслуг і чеснот, але, по суті, простодушного й по-своєму доброго чоловіка, перетворила на виснаженого й замкнутого в собі чоловічка, що одержимо накопичував свої скромні заробітки заради розпачливої версії американської мрії про будинок у передмісті, з гаражем, собакою і кошеним раз на два тижні газоном, отже, коли я дізнався, що ця вельми набридлива — і зі взаємністю — особа, цілковита протилежність моєї дружини, врешті-решт, померла, я одразу ж звернувся до Секретаріату в справах контактів із пацієнтами та їхніми родинами, після чого подав відповідну заяву про перепустку з важливих родинних причин, докладаючи ксерокопію некрологу Пауліни Кривоклят, 72 років, чия смерть залишила нас у невтоленій скорботі, а також звернувся до доктора Пауля Іммерфолля, світової слави спеціаліста в лікуванні за допомогою мистецтва, із просьбою про лист, де мовиться про мій просто винятковий, підтверджений у численних наукових статтях поступ, який свідчить про — цитую — цілковите припинення будь-яких хвороб і розладів пацієнта завдяки запровадженню авторського методу арт-терапії, і цього листа я, певна річ, отримав у руки й доклав до поданої заяви, щоб наступного дня дістати перепустку, яку підписав фіалковим, привезеним із Лінца чорнилом сам головний лікар Медичного центру «Замок Іммендорф», доктор Ганс Арнім-Кельманн, і якою я міг тепер із повним задоволенням помахати перед очима в котрогось із двох огидних типів — охоронця Длугого або охоронця Ауербаха, що якраз несе варту в колишньому будинку садівника біля в’їздової брами до замку. Завдяки обплутуванню доктора Іммерфолля пішла в непам’ять і прикра справа зі спробою придбати кислоту через інтернет, і моя втеча майже рік тому, коли, сам не знаю яким робом, мені вдалося непомітно промайнути повз Длугого чи Ауербаха, незважаючи на те, котрий із них сидів на стільці у своїй комірчині; я пройшов усю грабову алею, немовби мав на голові шапку-невидимку, бачачи всіх навколо й водночас не будучи видимим, натиснув рукою клямку кутої брами, а вона, невідомо чому, піддалася, я пішов уперед, на автобусний вокзал Іммендорфа, звідти поїхав на станцію і так далі до Дрездена, де переночував у недорогому готельчику, наступного дня з великим зацікавленням відвідав щойно відбудовану Фрауенкірхе, походив трохи перед входом до Цвінґера