Kunsthistorisches Museum, не варто розраховувати, бо сигналізація вмикається негайно, і вже з другої зали, з-під картини Тінторетто, біжить якийсь охоронець, який потім, до краю обурений, із червоним рум’янцем і настовбурченими вусами, даватиме свідчення в залі суду і, закінчуючи речення, як крапку, щоразу посилатиме в бік лави підсудних сповнений зневаги погляд; ні, це не має шансів на успіх, але якщо навіть і має, то вогонь руйнує за власним планом, він може перескочити ліворуч і праворуч, і тоді горить зовсім не обличчя, а берет або, що гірше, фрагмент якогось грубо накладеного, байдужого тла, хоча це не про Рембрандта, бо в нього навіть тло не є байдужим. Так чи інак, якщо ви вважаєте, що легко купити дві літрові пляшки сірчаної кислоти, будучи пацієнтом Медичного центру «Замок Іммендорф», то помиляєтеся, та ще й грубо, зрештою, навіть громадянин, що не є пацієнтом і не є відокремленим від світу винятковими дверима з геть винятковими клямками, що вимагають виняткового ставлення, як і невідокремлений від світу комп’ютер, за яким постійно стежить працівник бібліотеки, а можливо, і хтось високопоставлений у структурі лікарні, навіть такий громадянин матиме з придбанням сірчаної кислоти серйозні труднощі; авжеж, він дістане безпечні десяти- й п’ятнадцятивідсоткові розчини, але вищі концентрації захищені різноманітними рецептами й потребою заповнити бланки або придбати кислоти для фірми, а заснування фірми, коли ти пацієнт Медичного центру «Замок Іммендорф», само собою викликає певні проблеми, що й казати про придбання сірчаної кислоти фірмою пацієнта, який знищив сірчаною кислотою майно на значну суму й багаторазово був засуджений за вироком суду; я знаю, бо пробував. Тридцятисемивідсотковий розчин можна інколи дістати як електроліт для акумуляторів старого типу, але дедалі популярнішими є герметизовані акумулятори, що не вимагають обслуговування і в які електроліт додає фахівець, зрештою, тридцятисемивідсотковий розчин — це дурниця; я колись наклеїв на шматок фанери дві репродукції з теки «Шедеври італійського мистецтва» й порівнював шкоду, завдану тридцятисемивідсотковою кислотою та дев’яностошестивідсотковою кислотою, завдяки чому можу сказати сьогодні з чистим сумлінням, що тридцятисемивідсоткову кислоту в руки не візьму, що її не візьме в руки жоден іконоборець, який себе поважає, так само, зрештою, як препарат для чищення труб Der Zauberer, який насправді є дев’яностоп’ятивідсотковим розчином, але забрудненим, через що він подібний до бурого місива; натомість акт знищення, якщо він претендує на велич, мусить бути чистим. Натомість акт знищення, що не претендує на велич і чистоту, мене геть не цікавить, на світі надто багато приземлених і брудних актів, ба більше, у кожному музеї є чимало творів тільки за назвою, які насправді народжені з приземленого та брудного акту, мені ж ідеться тільки про чистий і величний акт знищення шедеврів, які з’явилися в чистому й величному акті, які повинні з’являтися на світі та щезати з нього в досконалій симетрії. Тому я теж мав би претензії не лише до нищителя, який обілляв би один із пізніх автопортретів Рембрандта або ж, присягаюся, «Портрет Титуса», що зовсім їм не поступається, препаратом для чищення труб Der Zauberer, а й до нищителя, який, не знаючи міри, знищив би шляхетною, дев’яностошестивідсотковою кислотою якогось Макарта[11], що ображає добрий смак, уже не кажучи про Ренуара, якого я взагалі заборонив би обливати будь-якою кислотою і навіть препаратом для чищення труб Der Zauberer, що, попри свою огидну консистенцію, здавався б мені й так занадто шляхетною речовиною, аби обливати нею так звані твори Ренуара, особливо ж його геть відразливі жіночі портрети, ті бюсти й плечі, немовби зліплені із сала з додаванням блакитної фарби до білизни; якби сало славилося своїми їдкими властивостями, я охоче обкладав би ним так звані твори Ренуара, що не було б так само корисним, як нищення шедеврів шляхетною, дев’яностошестивідсотковою кислотою, однак виконало б очисну функцію; утім, світ навдивовижу монолітний на різних своїх рівнях і у своїх різноманітних аспектах, тому також шляхетна кислота є надзвичайно їдкою, а сало, так само як так зване мистецтво Ренуара, тільки обліплює, смальцює, вкриває все навколо собою, легко переноситься засмальцьованими пальцями й губами, все, що торкається сала, і всі, хто торкається сала, розносять його, по суті, без кінця, як бацилу, якою воно, зрештою, фактично і є, оскільки немає страшнішої смерті, ніж смерть від духовної засмальцьованості. Тривалий час придбання двох літрових пляшок сірчаної кислоти позбавляло мене сну, але довгий шерег недоспаних ночей, перевертання в огидній лікарняній постелі, яка здається брудною і від якої відгонить брудом, навіть коли її, принесену просто з пральні, щойно постелено, позбавляли мене сну не менше, ніж потреба отримати перепустку з Медичного центру «Замок Іммендорф», але я, врешті-решт, до цього дійшов, уранці, після невідомо якої поспіль недоспаної ночі, й одразу ж подав до Секретаріату у справах контактів із пацієнтами та їхніми родинами заяву в справі дозволу на поновлення ключів від моєї квартири, оскільки з досвіду знав, що в Секретаріаті шанс на позитивне рішення мало не завжди мають оригінальні заяви, що свідчать про нешкідливі дивацтва пацієнтів, заяви, про які можна потім тоном забавного анекдоту розповісти рум’яним знайомим у корчмі «Червоний млин», викликаючи цим вибухи сміху, бо ніхто не має таких анекдотів, як доктор психіатрії, просто ніхто, а отже, я подав заяву, де детально розтлумачив, що насправді моя квартира була зайнята через виплату компенсації в скарбницю трьох країн і чотирнадцяти музеїв та колекцій мистецтва, а крім того, сталевих магнатів Круссенів, для яких насправді невеличка порція грошей від моєї квартири і сто п’ятдесят дев’ять євро, утримувані щомісяця з моєї пенсії, — це майже ніщо, але вони довели до цього у двох апеляціях, виплачуючи юристам гонорари незрівнянно вищі лише для того, щоб я відчув їхній сталевий гнів на власному рахунку, а тому квартиру, у якій я жив зі своєю дружиною, — сонячну кімнату з вулиці і тихішу, з диваном, з двору — було продано з аукціону після очищення від її і моїх книжок, від її і мого одягу, від її і моїх сувенірів, зокрема від колекції квитків до всіх музеїв, які ми відвідали разом протягом одинадцяти найщасливіших років мого життя, тож квитки, одяг і книжки, ґрунтовно перебрані судовим виконавцем, лежать тепер на якомусь державному складі, постійно збільшуючи рахунок, який я ніколи не зможу сплатити, але я зберіг ключі до проданої на аукціоні квартири, які насправді вже не відчиняють жодного зі змінених замків, однак мають для мене емоційну вартість, а через те, що вони не використовуються і вкриваються патиною, я хотів би їх віддати на реставрацію у відому слюсарну майстерню в Мельку. Заяву розглянули позитивно і, вочевидь, не раз сміялися з неї в різних ресторанах, корчмах і барах регіону, до яких вчащають лікарі-психіатри, оскільки ніхто не помітив, що в Мельку слюсарною майстернею володіє колишній пацієнт Медичного центру «Замок Іммендорф», який на моє таємно передане прохання у зв’язці ключів замінив той, що від поштової скриньки, якої мені вже ніколи не судилося відчинити, на ключ від купленої скриньки на станції Відень-Мітте, куди він поклав дві літрові пляшки сірчаної кислоти, придбаної згідно із законом його легально діючою майстернею з безумовно доброю репутацією, про що я з певним задоволенням думав тепер, їдучи автобусом від зупинки Медичний центр «Замок Іммендорф» до залізничного вокзалу Гетцманнсдорф-Вуллерсдорф, який, зрештою, важко навіть назвати вокзалом, бо це, чесно кажучи, невеличка станція, пофарбована в жовтий колір одноповерхова халупка з двосхилим дахом, що була схожа на будиночок із дитячих рисунків із невідомо навіщо доклеєним кострубатим годинником і синьою таблицею, на якій білими літерами виведено подвійну назву місцевості; справжнє диво, що тут вдалося знайти місце для невеличкої кав’ярні, а точніше бару, де за склом лежать три печальні булки, залежно від наповнення гучно названі вернуться
Ганс Макарт (1840–1884) — австрійський художник, декоратор, дизайнер меблів та інтер'єрів, художник костюмів, видатний представник академізму.