безпечне спілкування, поверхове оглядання мистецтва, як лева з-за міцних залізних ґрат, оглядання, що є за своєю суттю цілковитим відмежуванням, натомість справжнє спілкування з мистецтвом, перейнятість ним, прийняття його в себе вони викорінюють, зневажають, називають або розхлябаністю, або істерією, або божевіллям, а тому мусять також поставити під сумнів, з усією силою поставити під сумнів існування дару, через що той, хто дар навіть відчув, тепер починає його соромитися, починає вважати його химерою і симптомом хвороби, стрімкою стежкою вниз, углиб безумства, вдає перед самим собою, що зовсім жодного дару не отримав, ба більше, готовий вступати в публічні дискусії й твердити, що дар — це вигадка якихось маніяків. Перед лицем цієї вельми поширеної аберації відходила на задній план решта проблем, зокрема те, що, своєю чергою, було особливо образливим для Цеєтмаєра, у чому Цеєтмаєр знаходив найбільше страждання, що породжувало в Цеєтмаєрові цеєтмаєрівський розпач: доморосла, нічим не обґрунтована психологізація журналістів, цього племені розумових злочинців, спеціалістів із нічого, людей, які не отримали жодного конкретного знання в жодній конкретній царині, але почуваються вповноваженими, ба більше, вважають своїм обов’язком публікувати свою думку на кожну тему, що стосується будь-якої царини; якщо тільки якась тема існує, вони переконані, що повинні про неї висловитися, а що більше ця тема вимагає специфічного знання зі специфічної галузі, то з більшою охотою вони висловлюються, не звертаючись до жодного знання, навпаки, це знання навмисне відкидаючи, ізолюючись від нього, тому що воно вплинуло б на їхню так звану думку. Якщо ж існує царина, у безоднях якої журналісти досягають успіхів і на тему якої висловлюються з найбільшою охотою, то це, звісно, психологія; немає, здається, більш відразливої психологізації, ніж психологізація журналістів, немає психологізації такої тупої, приземленої та віддаленої від справжньої психологічної науки, як психологізація журналістів, яку журналісти про людське око майже завжди супроводжують знаками запитання, не тому, що сумніваються у своїй психологічній інтуїції, а тому, що припущення без знака запитання могло б за певного збігу несприятливих обставин призвести до виплати компенсації, та ще й на суму з багатьма нулями, а вони ж нічого більше не люблять і водночас більше не бояться, ніж суми з багатьма нулями, це любов нулів до нулів і страх нулів перед нулями, звідси всі ці: Чи вплинуло на це важке дитинство підсудної? Чи варто вбачати провину в жорстокому ставленні їхньої матері? Що на це сказав би Фройд? Чи психіатри побачать причини цієї трагедії в драматичних подіях минулого? — та інші дурниці, писані журналістами на своїх коробчастих, огидних ноутбуках, що стоять на термітних, огидних меблях у гніздоподібних, огидних кімнатках, де жоден квадратний сантиметр стіни, стільниці, вікна не дає очам перепочинку, навпаки, уся поверхня стін, стільниць і вікон, якщо там узагалі є якісь вікна, а не корпоративні бокси, отже, уся ця поверхня є візуально токсичною та отруює їх різноманітною отрутою, що потім просочується до їхніх голів, із голів до статей, а зі статей — до голів читачів. Це не оминуло ні Цеєтмаєра, ні мене, до того ж Цеєтмаєра, як я вже згадував, це мучило по-особливому й доводило до розпачу, до якого важко знайти відповідні слова, розпачу всеохопного, що його могли якось пом’якшити тільки рисування і, за словами Цеєтмаєра, розмови зі мною, тоді як мене психологізація журналістів, ідіотська та негідницька, дратувала по-справжньому, але не доводила ні до розпачу, ні до навіть короткочасного суму, мене дратували тільки такі запитання: Чи Кривоклят виховувався в нормальній родині? Чи варто покладати провину за його злочини на драматичну подію в дитинстві — падіння до вигрібної ями у віці двох років? Чи батько Кривоклята вдавався до насильства? Чи мати Кривоклята, гарненька жіночка, як ще сьогодні кажуть її колишні сусіди, своїм еротизмом не вплинула негативно на несформованого хлопчика? Чи вважали родину Кривоклятів нормальною? — бо тут ідеться про так звану нормальність так званої нормальної родини, адже всі ці журналісти хочуть за будь-яку ціну знайти пояснення цієї ненормальності, цього пункту, у якому в здоровій, на їхню думку, суспільній тканині з’являється вада, виразка, новотвір, одне слово — ненормальність, яку зі здорової суспільної тканини слід вирізати, випалити живим вогнем, відокремити, хоча те, що вони називають нормальною родиною, є насправді рідкістю й відхиленням від норми, оскільки нормальна родина — це родина машиніста з Амштеттена, яка спочатку у фізичному сенсі знищила найстаршого, найбільш людського із синів, і це призвело до того, що він утік із дому і