відродженої зворушеності, я не спав цілу ніч після зустрічі з якимось твором мистецтва, я виходив із музею, вечеряв, читав, розмовляв зі своєю дружиною, лягав спати, а потім довго лежав із заплющеними повіками, і твір повертався до мене, немовби той самий, але змінений пам’яттю, чи у вас таке також траплялося? — запитав я, а Цеєтмаєр одним лише примруженням повік дав мені зрозуміти, що в нього траплялося те саме, він повертався до мене, і я знову його бачив, немовби так само розбірливо, як і за білого дня, але по-іншому, у зміненій мною формі; бувало, що на сусідній подушці моя дружина не могла спати з тієї ж причини, хоч я не знаю, чи через той самий твір, мені завжди здавалося це надто гарною й інтимною річчю, щоби прямо запитати її, за відсутності деяких різновидів інтимності цей її різновид був найінтимнішим, отже, ми лежали обоє, одне біля одного, а під нашими повіками проявлявся якийсь із Брейґелів, якийсь із ван Гогів, якийсь із Рембрандтів, я в найменших подробицях пам’ятаю ніч, коли не спав через роботу Понтормо[38] із церкви Санта-Фелічіта у Флоренції, що мерехтіла, наче лазурово-рожевий опал, пам’ятаю недоспану ніч через «Мереживницю» Вермера, у препоганому готелику в Латинському кварталі вранці на стіні я знайшов велику, вгодовану щипавку, яка сховалася там від близької зими, я пам’ятаю ще дві ночі, недоспані через амстердамський Van Gogh Museum, відвідини, потім сон без сну, потім перегляд, у півсні й наступна ніч півсну, знову з ван Гогом, без секунди відпочинку від ван Гога, казав я, збуджений тепер у розмові з Цеєтмаєром мало не так, як тоді, це були несамовиті ночі, це були вершини мого життя, тепер недосяжні, казав я. Я вам заздрю, пане Кривокляте, озвався після довшої хвилі мовчання Цеєтмаєр, простягаючи руку по стругачку, я охоче проглянув би твір, що проявляється під моїми повіками, але спочатку мусив би його належним чином проявити в музеї, однак уже віддавна неспроможний оглядати мистецькі твори в товаристві інших людей, інші люди в музеї доводять мене до розпачу — наведу вам приклад, отже, якраз перед випадками, які мене сюди привели, я подався до Альбертіни[39] на виставку Кубіна[40] та Файнінґера[41], я ніколи не був і не є фанатиком походів на виставки, щиро кажучи, я взагалі виставок уникаю, хіба що на них можна побачити щось раніше недоступне, як, наприклад, саме рисунки Кубіна, тож я поїхав до Відня, спеціально взявши вихідний у стоматологічному кабінеті, хоча теоретично міг би поїхати в суботу чи неділю, але в суботу й неділю в Альбертіну набиваються найбільші натовпи, сказав Цеєтмаєр, тобто мало того, що з-за них нічого не побачиш, то ще треба кружляти в натовпі, хоча можна в той самий час погуляти виноградниками під Кремзом, нісенітниця, обурився Цеєтмаєр, тому я поїхав у середу чи четвер, купив квиток і пережив те, чого не переживав жодного разу, навіть у Leopold Museum, де дві роботи Кубіна висять постійно, я пережив те, що для мене є самою сутністю, як ви кажете, пане Кривокляте, зустрічі з твором, переживав п’ятнадцять, а можливо, двадцять хвилин біля перших двох стін першої з п’яти зал, які займала виставка, оскільки через ті п’ятнадцять чи двадцять хвилин за мною ввійшла пара середнього віку й, безперестанку розмовляючи, забомбила всю мою зустріч із Кубіном, а також зустріч із Файнінґером, не менш захопливу, на мій подив, оскільки я йшов передусім на Кубіна, а вийти мав із Кубіна та Файнінґера чи, можливо, навіть із Файнінґера та Кубіна, зрештою, вони стояли біля мене, люди, як ви чи я, зовсім, здавалося б, звичайні, і реготали з Кубіна не для того, щоб його висміяти, у цьому не було жодного навмисного знущання з художника, їм рисунки Кубіна просто здавалися кумедними, здавалися їм карикатурами, величезні мурени, що ширяють над пустирищем, обплітають самотній будинок, а вони — у сміх, бо риба не літає, великий монстр, суміш тигра й моржа, притискає голу жінку, а вони — у сміх, бо гола жінка, люди, як ви чи я, нервувався Цеєтмаєр, він у капелюсі, вона огорнута досить стильним шалем, не могли стримати сміху, те саме з Файнінґером, додав він, стругаючи невідомо вкотре той самий олівець, вони сміялися з його реальних карикатур, зрештою, геть несмішних, із політичних карикатур початку століття, спрямованих проти англійського короля та його великодержавної політики, я справді не розумію, як це сьогодні може викликати сміх, але їх це смішило до сліз і точнісінько так само сміялися вони з графіки та картин Файнінґера, у яких немає нічого кумедного, які є дистильованою лірикою і казкою, однак вони там обоє цілком одностайно реготали, немовби прийшли на виставку до Музею карикатури в Кремзі. Теж, зрештою, не смішну, додав він за мить, виймаючи, врешті-решт, олівець зі стругачки, тільки подумайте, що всі вони здобули шкільну освіту, сказав я Цеєтмаєрові, кожен із них відбув принаймні початкову школу, більшість — середню школу, а значна частина й вищу, деякі з них пройшли всі стадії навчання, яке, певна річ, складається також із художнього навчання, оскільки в нашій країні, що полюбляє мистецтво, освіта без художнього навчання обійтися не може, у нашій країні, що полюбляє мистецтво, легіон учителів і вчительок було делеговано прищеплювати дітям і молоді любов до мистецтва, що призводить, певна річ, до повної катастрофи, до повного збочення, знівечення культури, що полягає в початковому придушенні її в дитячих організмах, а потім у її багаторічному додушуванні, недопущенні, аби вона вкорінилась у цих молодих, вразливих людях, і все це офіційно, через навчання культури. Відштовхування через уявне заохочення, тобто викорінення розуміння мистецтва через уявне навчання розуміти мистецтво — так це є, пане Цеєтмаєре, й інакше бути не хоче, ви тільки уявіть собі, казав я, знічев’я стругаючи Цеєтмаєрові пару винесених із зали терапії зайнятістю олівців, що за весь шкільний курс музики я жодного разу не слухав жодного твору, про який ми розмовляли, я мусив знати напам’ять усі частини сонатної форми — експозиція, що складається з першої теми, сполучна партія, друга тема, друга сполучна партія, епілог, кода, потім розробка, певна річ, із видами розробки, наприкінці реприза, але ми жодного разу не прослухали бодай однієї сонати — ні Бетговена, ні Моцарта, ні Гайдна, жодного з віденських класиків — чи то заграної вчителькою, чи програної з платівки, чи, врешті-решт, наживо, виконаної професійним музикантом на концерті, ні, де там, жодного разу ми не слухали жодного з вокальних циклів Шуберта й Шумана, проте мусили знати назви циклів, із номерами в каталозі Дойча, «Красуня-млинарка» D795, «Зимова подорож» D911, «Лебединий спів» D957, що їх легко запам’ятати, бо це анаграма номера в каталозі «Красуні-млинарки», «Вокальний цикл» opus 24, «Вокальний цикл» opus 39, це Шуман, певна річ, без каталогових номерів, «Любов і життя жінки» opus 42, щось іще, «Кохання поета» opus 48, ага, «Мірти» opus 25, одразу ж після першого «Вокального циклу», але ми також жодного разу не слухали жодного з цих вокальних циклів, жодного, навіть однієї мелодійної лінії, заграної на піаніно, що стояло в кутку, ні, передусім нам наказували співати пісні про зиму, що наближається, ухаха, з альпійських схилів у долини, а потім про весну, що тралалілалілалі, настає, а коли в одному з класів у нас почали ламатися голоси, нас колективно перевели на флейти, і відтоді ми награвали лише прості мелодії для флейт, геть огидні, від яких кров із вух іде, ви тільки-но уявіть собі, пане Цеєтмаєре, групу підлітків із незграбними пальцями, які щодуху дують у пластмасові флейти з, певна річ, огидним тоном, зате жодного циклу Шуберта, жодного циклу Шумана, хоч ми мусили напам’ять знати назви, опуси й каталогові номери найважливіших циклів, певна річ, конкретні, оскільки саме автор підручника й вчитель вирішували, вернуться
Якопо Понтормо (1494–1557) — італійський художник епохи Ренесансу, представник маньєризму.
вернуться
Галерея Альбертіна у Відні — одна з найвідоміших у світі колекцій рисунків і друкованої графіки.
вернуться
Альфред Кубін (1877–1959) — австрійський графік, письменник і книжковий ілюстратор.
вернуться
Ліонель Файнінґер (1871–1956) — німецько-американський художник-абстракціоніст.