[42], цей добродух-злочинець, який украй жорстоко зґвалтував смак цілих поколінь австрійців, базграючи як живих усіх цих байстрюків, що збирають анемони на зеленому-зеленому лужку під блакитним-блакитним небом і білою-білою хмаринкою, усі ці хатки, у яких прописано, наче на фотографії, кожну соломинку, кожне кільце деревини, кожен листочок плюща, осяяний сонцем, що абсолютно відучували нас сприймати шедеври, Шедеври й шедеври, обурився Цеєтмаєр, облиште вже нарешті ті шедеври, пане Кривокляте, адже оце шедевр, що приклеюють до твору геть довільно, незважаючи на те, чи його приклеюють особисто — ви, я чи хтось інший, хто вирішує конкретний твір назвати шедевром, чи приклеюють колективно, тобто ми його шедевральність не лише проголошуємо, і це визнаємо одностайно, погоджуючись, що шедевром є твір, який усім нам в’ївся в печінки, який упізнаваний усіма вчительками малювання, репродукований у мільйоні книжок про історію мистецтва, в «Історії мистецтва в сотні картин», в «Історії мистецтва для наймолодших», у «Короткій історії мистецтва» і так далі, і так далі, погодьтеся, що це не має особливого значення, і я, звичайно ж, погодився: Авжеж, я погоджуюся, скажу вам навіть більше, пане Цеєтмаєре, часто буває, що зустріч із твором дарує більше, ніж зустріч із шедевром, чи, якщо ми приймемо іншу номенклатуру, чимало вельми важливих творів залишаються просто невідкритими, нерозпізнаними шедеврами, не раз траплялося і мені, і моїй дружині, разом і окремо, що ми зупинялися перед якимось твором, що висів буквально рама в раму із шедевром, чи то загальноприйнятим шедевром, чи то шедевром, прийнятим нами, а не всіма, після чого ми виразно відчували, що твір дає нам значно більше, ніж шедевр, це немовби стати перед двома лампами й раптом відчути, що менша з них світить значно яскравішим блиском і випромінює значно більше тепла, ніж більша, але для завдання, певна річ, це не має принципового значення, принципове значення для завдання має загальноприйнята шедевральність, бо якщо я збираюся розворушити сумління тисяч і мільйонів людей, якщо справді своїм учинком збираюся вразити суспільство, як хвору в летаргійному сні, якщо маю всім цим людям і кожному окремо втовкмачити, що кожен утрачений твір, видертий із їхніх рук, із їхніх очей, стає викроєний із них, наче фунт плоті, і що ця рана ніколи не загоїться, то мушу поцілити в те, що вони знають бодай із репродукцій, із коробок від печива, з телевізійної реклами, з плакатів, що висять перед музеєм, я мушу видерти в них те, що є для них близьким, як інша людина, оскільки твір, так само як інша людина, неповторний, на що Цеєтмаєр примружив свої надприродно великі й неприродно світлі очі, а за мить взагалі їх заплющив і так, із заплющеними тонкими повіками, запитав мене, до того ж це не було вороже запитання, це не було насмішкувате запитання чи твердження, А може, твір вартий не стільки, як людина, а вартий більше за людину? Тільки яким чином це виміряти, пане Кривокляте, яким інструментом, на які терези покласти, які використати вимірювальні прилади і в яких одиницях? — я ж блискавично відповів, мовляв, щодо твору можна дещо сумніватися, якщо ж ідеться про шедевр, то тут без сумнівів, проста людина варта менше за шедевр, проста людина приходить у цей світ, трохи тягне лямку й відходить, блискавично прослизнувши через якусь колиску, якісь ліжка, якісь столи й автомобільні крісла, безперечно, вів далі я, життя простої людини, власне кажучи, непомітне з далекої відстані, вже життя нашого сусіда навпроти, життя одного мешканця тієї самої вулиці є для нас непомітним, ми помічаємо тільки тих, що стоять, що живуть найближче до нас, а решта, якщо не враховувати насправді видатних особистостей, які є винятками та феноменами, з’являється й минає, не залишаючи сліду, як однорічні рослини, які пускають пагони, дають плоди, в’януть, пониклі від морозу, і вдобрюють ґрунт, із якого виростає чергове покоління, більшість людей, пояснював я Цеєтмаєрові, існує, власне кажучи, лише біологічно, а не духовно, на що він покивав головою, досі не розплющуючи очей, і запитав, як я себе самого ціную — вище чи нижче за шедевр, і тут я з такою ж переконаністю мовив, що без вагань нижче і що якби існувала реальна можливість віддати життя за один зі справжніх шедеврів, із яких черпали, черпають і черпатимуть наступні покоління людства, то так, авжеж, я був би готовий до такої оборудки, а Цеєтмаєр, лише тоді легко підводячи повіки так, що вони залишали зіницям вузьку щілину, крізь яку він у мене вдивлявся, ніби ненароком, але проникливо запитав: Чи життя своєї дружини ви віддали б із такою самою переконаністю? — на що я, чесно кажучи, не мав як відповісти. І того вечора я вже тільки мовчав і дивився, як, широко розплющивши очі, він мовчки малював. Так чи інак, тепер я шукаю навколо себе все-таки шедевр, примірююся до наступних шедеврів, може, думаю, «Портрет молодика» Лоттовернуться
Фердинанд Ґеорґ Вальдмюллер (1793–1865) — австрійський пейзажист, майстер натюрморту та жанрового живопису, піонер пленерного живопису, представник суворої реалістичної школи.