підсолодити собі час між ходінням, оскільки так звані любителі мистецтва ходять до музеїв і ходять музеями, обходять усі по черзі зали, не минаючи жодної, і зупиняються в кожній залі або принаймні проходять перед кожною картиною, тоді як моя дружина, завжди феноменально підготовлена, завжди з головою, забитою різноманітними відомостями про колекцію, заздалегідь знала, що й де висить, і до деяких зал демонстративно не заходила, а деякі зали або стіни демонстративно оминала, впродовж одинадцяти років мого життя я не бачив, щоби вона зупинилася перед якимось Ренуаром, я не бачив навіть, щоби вона пройшла перед Ренуаром, кожного Ренуара вона оминала широкою дугою, якби я не покохав її від самого початку, то покохав би її за непідробну відвагу та гідну заздрості послідовність в обминанні Ренуарів, чим наражала себе на критичні погляди й навіть вишептані впівголоса, однак достатньо голосно, аби бути почутими, зауваження так званих любителів мистецтва, особливо коли конкретний Ренуар був зазначений на музейному плані як шедевр, який конче слід побачити, але оскільки вона ніколи не зважала на будь-чию думку, то й думки про обминання нею Ренуара, хоч і цілком демонстративні, не надто її цікавили, вона ніколи не коментувала їх уголос, але в цьому й не було потреби: я мимоволі відгадував, що вона думає про помисли людей, які оглядають Ренуара, які повторюють одне одному до нудоти однакові фрази про витончену ідилічність полотен Ренуара, про ренуарівський гімн жіночності, а після всього цього ще мають нахабство йти до музейної кав’ярні й геть безсоромно вм’яти там торт Захера або торт Естергазі, або наполеон, або моцартівську бомбу. По той бік Альп те саме, що й завжди, засліплення, Брейґель, яка зала, який вибір; завдяки тому, що внизу, я витримую те, що нагорі, навіть ті погруддя з Центрального кладовища, зрештою, не так їх витримую, як узагалі не помічаю, дванадцять картин, навіть невідомо, як за це взятися, переступаєш поріг зали й розумієш, що тут роботи на все життя, прикластися до них, поставити їм запитання, зрозуміти їхні відповіді, який вибір, я не рахую тих чотирьох потвор Артсена[51] та Бейкелара[52], невідомо навіщо принесених, навіщо повішаних у постійній манії перенесення й перевішування, навіщо тут ці кавалки м’яса, птиця в кошиках і яйця, навіщо ці голівки сиру й так далі, перенести все це до кав’ярні й подавати там віднині нормальні страви, а торти вимести, за словами моєї дружини, Артсон і Бейкелар, хоч і добрі ремісники в справі базграння оббілованих телячих голів, ковбасних кружалець і курей зі скрученими шиями, схопленими за неживі ніжки, у залі Брейґеля є невидимими, стають геть невидимими, зніміть дюжину Брейґелів, і вони наберуть якихось кольору та форми, повішайте дюжину Брейґелів знову, і вони негайно стануть невидимими, вмить зникнуть: прозорі кошики прозорих голівок капусти й прозорої моркви, прозоре м’ясо на прозорих гаках, нуль, ніщо, знищене найслабшою картиною з цієї дюжини Брейґелів, зрештою, і самі Брейґелі взаємознищуються, якби я був одним із тих менших Брейґелів, я подав би позов проти дирекції Kunsthistorisches Museum загалом, а проти музейника, що перевішує картини, зокрема, що повісив мене в залі, де висить «Вавилонська вежа» й «Мисливці на снігу», порівняно з «Вавилонською вежею» та «Мисливцями на снігу» решта картин не має шансів, їх практично не існує. Подейкують, ніби всі проблеми європейського живопису були вирішені в лівій стопі Рембрантового блудного сина, не знаю, я в Ермітажі не бував, а навіть якби й так, то за сотню років перед тим вони були вирішені в крупі коня на першому плані «Навернення Савла», у хмарах «Похмурого дня»[53], але ж і «Навернення Савла», і «Похмурий день» не витримують порівняння з «Вавилонською вежею» та «Мисливцями на снігу», які блищать навіть на такому чудовому тлі, може, тут, подумав я, присідаючи на диван, може, тут, подумав я, намацуючи в кишені пляшку з дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою, але що — «Вавилонська вежа» чи «Мисливці на снігу», «Вежа» чи «Мисливці», «Мисливці» чи «Вежа», за один раз не вийде, задалеко, «Мисливці» в кутку, «Вежа» посередині протилежної стіни, облити кислотою за один раз «Вежу» та «Мисливців» абсолютно неможливо, не в такій великій залі, не з цим розташуванням, не з моїм ревматизмом і контрактурами, я гарячково думав: якщо обіллю «Вежу», «Мисливці» залишаться незворотно необлитими, якщо обіллю «Мисливців», незворотно необлитою залишиться «Вежа», світ без «Вавилонської вежі» Брейґеля уявити собі неможливо, але неможливо уявити собі також і світ без «Мисливців на снігу», облити «Мисливців на снігу» і, скажімо, «Похмурий день», а не облити «Вежу» є насмішкою, облити «Вавилонську вежу» й, скажімо, «Війну посту з карнавалом», а не облити «Мисливців» є насмішкою, гарячково думав я, аж почав пітніти й мусив вийти із зали Брейґеля, яка мене перемогла. Я несвідомо кружляв, все ще стискаючи в кишені плаща пляшку з кислотою, стискаючи її так міцно, що в певний момент перелякався, що роздушу її і до шраму на стегні додасться новий шрам — на руці, а крім того, певна річ, компрометація, крім того, весь план летить під три чорти, крик болю, з усіх боків збіжаться люди — і відвідувачі, й охоронці, які захочуть допомогти, але, звичайно ж, завадять, звичайно ж, увесь продуманий план зазнає краху, і на наступні роки, якщо не на десятки років, мене запроторять до Медичного центру «Замок Іммендорф», від однієї думки про це мене обдало холодним потом, і це зовсім не риторична фігура, піт, по-справжньому холодний піт, почав стікати по мені великими краплями — по чолу, під пахвами, по спині, я одразу випустив пляшку, вийняв руку з кишені й кілька разів витер її об закот плаща, і саме в цей момент зрозумів, що стою перед Вермером, якого сюди якраз перевісили із зовсім іншої зали цього крила. Є чимало Вермерів, яких я облив би зі справжнім задоволенням і з переконанням, що цілюся в безапеляційний шедевр, не лише «Жінку з перловим намистом» із вернуться
Пітер Артсен (1508–1575) — фламандський художник, автор жанрових сцен із біблійними мотивами.
вернуться
Йоахім Бейкелар (1530–1674) — фламандський художник, автор натюрмортів і жанрових сценок.