Dahlem Museum у Берліні, яку, зрештою, облити мені не вдалося через незграбне діставання пляшки з кишені, ба більше, мабуть, я можу сказати без особливого перебільшення, що із задоволенням облив би мало не кожного Вермера, але віденська «Алегорія живопису» належить до його найгірших робіт, щиро кажучи, якщо оминути помпезну «Алегорію віри», сумнівну «Святу Пракседу», копію італійського партача, і ще сумнівнішу «Дівчину за вірджинелом», це, можливо, саме та його картина, яку я облив би кислотою з найменшим бажанням, щоб не сказати без найменшого бажання, сам, щиро кажучи, не знаю чому, врешті-решт, і портьєра на першому плані, і вузькі чорні смуги малярського балахона на білому тлі сорочки, і мапа на віддаленій стіні нічим не поступаються найкращим Вермерам, у віхті на голові алегорії, у цьому пласкому блакитному листі лавру є щось, що мене завжди відштовхувало від цього полотна в якийсь геть непоясненний спосіб, зрештою, моя дружина також не змогла його полюбити, так, як інколи не можеш полюбити людину, яку часто бачиш у спільних знайомих, із якою обмінюєшся люб’язними й корисними словами, однак і далі тримаєш на відстані, саме так і моя дружина, і я завжди тримали на відстані віденську «Алегорію живопису», цей приклад, за словами моєї дружини, неталану австрійців, які мають найгіршого, якщо не брати до уваги «Алегорію віри», Вермера, і цього не компенсує нам навіть багатство феноменальних Брейґелів, дюжини просто геніальних Брейґелів не вистачає, аби компенсувати нам того кепського Вермера, Вермера кепського, певна річ, тільки на тлі інших Вермерів, та все ж таки кепського; а не вистачає, щоб компенсувати, оскільки жоден справжній шедевр не замінить іншого шедевра, так само як жодна людина не замінить іншої людини, думав я. Коли я отак ходжу від картини до картини, думав я, мене, мабуть, приймають, якщо, певна річ, не приймають мене за переможця телеконкурсу, місцевого політика, власника футбольного клубу чи іншого духовного черв’яка того типу, отже, приймають мене, вочевидь, за звичайного так званого любителя мистецтва, а зважаючи на мій вік, можливо, навіть за так званого знавця мистецтва, і в цій формі, у цій уявній формі я почуваюся найкраще, я почуваюся в ній як у власній шкурі. Ніхто з них, навіть якби й упізнав у мені Кривоклята, не уявляв би, скільки коштує мені вхід до цього музею, яку ціну я сплачую за це і в якій валюті: наступні роки на заняттях доктора Іммерфолля, на терапії зайнятістю, дні, тижні, місяці й роки найогиднішої лікарняної їжі, до того ж її споживання, бо таку огидну їжу неможливо їсти, її можна лише споживати в найвідразливішому товаристві, ніхто з них взагалі не оперував цими валютами. Авжеж, вони дозволяли себе принижувати на роботі, у шлюбі, у своєму так званому нормальному житті, але ніколи не мусили скоритися, ніколи не мусили зректися самих себе, аби відвідати який-небудь так званий заклад культури, тоді як я був змушений заплатити найвищу ставку, ставку воістину