роботами того чи іншого художника, то маємо на думці не лише роботу, пов’язану з ґрунтуванням полотна, виснажливим вкриванням його фарбами, лаком і так далі, а й роботу, яку він виконав, аби продертися крізь свої згубні звички, крізь комфорт бездумного повторювання того, що вже раніше вмів зробити, а від чого машиніст з Амштеттена, захоплений бездумністю, був, певна річ, якнайдалі, і в цьому сенсі він був чудовим об’єктом досліджень доктора Пауля Іммерфолля, який міг із задоволенням спостерігати за цілковитим браком розвитку свого пацієнта, що постійно виготовляє попільнички, схожі одна на одну, наче дві краплі води, чи так само незмінні картинки із зображенням гномиків, зрисованих із наклейок, що згідно з так званими знаменними науковими працями доктора Пауля Іммерфолля свідчило про приборкання нервовості та успішність застосованої терапії. Не варто, певна річ, додавати, що якщо я хотів покинути Медичний центр «Замок Іммендорф», то був змушений дотримуватися визначеного лікарем шляху, а отже, стежки постійної вторинності, просто розпачливої вторинності, яка кожну чутливу людину довела б до божевілля і насправді мало не довела мене до божевілля через щоденне повторення однакових вторинних занять, однакових банальних жестів — без кінця, без кінця. Тож окрім спостереження за своїми секретними дослідженнями, тобто замірами часу, який я проводжу в товаристві ідіотів, я відкрито реалізував художній проект, остаточним результатом якого мало бути зовсім не, як підозрював доктор Пауль Іммерфолль, створення циклу гуашей, а отримання перепустки, що давала мені можливість перетнути браму закладу, і заради цього я мусив переконати доктора Іммерфолля, що його абсурдна й геть недієва терапія дає, всупереч його прогнозам, вражаючі результати у випадку одного-єдиного пацієнта, пацієнта Кривоклята, і хоча вона жодним чином не подіяла ні на дружину аптекаря з Браунау-ам-Інна, ні на машиніста з Амштетгена, ні на решту ідіотів і негідників, які в залі практичних курсів і терапії зайнятістю гаяли день за днем на клеєнні аплікацій із кольорового паперу, зрештою, найдешевшого, та ліпленні фігурок із пап’є-маше, хоча, по суті, як і всі терапії, вигадані лікарями, вона мала на меті якщо не погіршення, то принаймні непокращення стану здоров’я пацієнтів, то у випадку пацієнта Кривоклята була не просто успішною, а надуспішною, оскільки реалізувала розділи «Художньої терапії зайнятістю в лікуванні хвороб і психічних розладів» авторства доктора Пауля Іммерфолля, Відень, 1997, видання перше і, на щастя, єдине; так, пацієнт Кривоклят, який почав виявляти різноманітні симптоми, описані в першому розділі «У яких психічних хворобах і розладах може допомогти художня терапія», спокійно й навіть послідовно позбувався їх протягом наступних років, відбуваючи всі стадії аж до десятого розділу «Одужання». Упродовж цього часу пацієнт Кривоклят виконав, навпереміну закусуючи губи й стискаючи зуби, лаючи за найдешевші матеріали, придбані, що нам ніколи не забували нагадувати, з переобтяженого бюджету лікарні, близько півтори тисячі робіт із такими назвами, як «Погідний пополудень», «Шанс», «Врятований наукою», щодня по дві, а іноді три штуки, які, певна річ, поруч із мистецтвом навіть не лежали, які є образою для мистецтва і в найкращому разі пов’язані з мистецтвом покидання закладів, лікарень і медичних центрів, а все тільки для того, щоб сподобатися цьому деспотичному штурпакові, який навіть перед Вермером, навіть перед Рембрандтом і ван Гогом, особливо перед ван Гогом, не відрізнив би картини від обрамленого плакату, все для того, щоб завоювати прихильність цього лікаря-нездари, який весь час говорить про мистецтво, пише про мистецтво, виголошує промови про мистецтво, хоч ні з мистецтвом, ні взагалі з духом не має нічого спільного, бо мистецтво для нього — це шматок поверхні між лівим і правим, а також верхнім і нижнім краєм рами, між лівим і правим, а також верхнім і нижнім краєм репродукції в теці «Шедеври італійського живопису», що припадає пилюкою на розі кавового столика й через це що два дні витирається дружиною доктора. Але майстерність здобувається з практикою, крапля точить камінь, і я знав, що доктор Іммерфолль, урешті-решт, заковтне гачок, що не пережовуватиме його в роті, а заковтне його, затягне глибоко в горло, біля гортані, а тоді я потягну, я знав, що небачена дієвість терапії у випадку пацієнта Кривоклята не залишить його байдужим, оскільки теорії психологів ніколи в принципі не витримують критики, схильність журналістів до психологізації — негідницька й огидна, але немає нічого огиднішого й більш негідницького за психологізацію лікарів-психіатрів і психологів, людей, геть позбавлених психологічного чуття, які ставлять не діагнози, а антидіагнози, пропонують не терапію, а антитерапію, тож якщо раптом така антитерапія почала діяти як терапія, доктор Іммерфолль мусив за цей феномен зачепитися й насправді зачепився, я став героєм його трьох наукових статей, зокрема у двох важливих конференційних публікаціях, а історія мого приголомшливого одужання була доступна в кожній більшій бібліотеці з доступом до актуальних медичних журналів, включно з бібліотекою Медичного центру «Замок Іммендорф», де я із задоволенням її прочитав, зробив висновки й послідовно відбув подальший процес оздоровлення, відповідним чином заганяючи доктора Іммерфолля в безвихідь, штовхаючи його в глухий кут його власною кар’єрою, яка тепер, після тих публікацій у рецензованих на світовому рівні журналах, набула нових граней, вийшла на наступний рівень розвитку й забезпечила йому запрошення на психіатричні конференції на ще екзотичніших курортах за спонсорської підтримки ще багатших концернів, а мене як людину на шляху одужання перетворила на пацієнта-зірку, якого доктор Іммерфолль не міг, не зазнавши великої шкоди, раптово визнати геть невиліковним божевільним, що не піддався впливу арт-терапії. Отже, я відчинив двері, через які ввійшов до цієї зали. Мемлінґ? Чудовий. Гольбайн? Чудовий, я ходжу між ними й не можу вирішити, з такими делікатними мазками пензля, з такою мініатюрною точністю кислота може спричинити незворотні втрати, якби їй вдалося проїсти лак, але ж не можна не враховувати такої ситуації, обливаючи картину дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою, не можна не враховувати, що дев’яностошестивідсоткова сірчана кислота пошкодить картину серйозно й незворотно, а не лише таким чином, щоби забезпечити роботою та грішми гроно щедро оплачуваних реставраторів станкового живопису, на мить я зупиняюся біля портретів Бегама