митцями не на конференції, а в оточенні найближчих колег, вони ніколи не називають хворих митцями, навпаки, вони інколи вмощуються у кріслі, вигладивши халат, закладають ногу на ногу і кажуть: Митець, ха, митцями були Дюрер, Моне, Мане, Ренуар — о, так, Ренуар, як усі люди, позбавлені навіть найменших решток смаку, вони особливо цінують Ренуара, цього імператора кітчу, цього автора профілів Марії-Антуанетти на вазах, який потрапив до музеїв унаслідок нещасливої мінливості долі, нещасливої для всієї історії мистецтва і всіх, хто, попри виховання в австрійській школі й ходження австрійськими вулицями і попри так зване спілкування з творами мистецтва, не позбавлений останньої, найменшої рештки смаку; о, Тиціан, кажуть, він був художником, досить подивитися, який потужний мазок пензля! Адже лікарі зазвичай знають лише одну хвацьку банальність для визначення цього художника, банальність, приклеєну, прив’язану до його прізвища в нерозривний спосіб: Тиціан — потужний мазок пензля, Леонардо — промовиста сила генія, Боттічеллі — неземна насолода, Рембрандт — найпрекрасніше імпасто