[54], чудових, можливо, не таких технічно досконалих, як Гольбайна чи Мемлінґа, але безумовно прекрасних: «Жінка з папугою» та «Математик» — шедеври, безперечні шедеври, спосіб, у який «Математик» дивиться вперед, тобто на мене, на нас, тримаючи в руці шматок крейди, якою він щось підраховує на дерев’яному столі; невеличкі деталі, яких не забагато й не замало, пошерхлий шматочок яблука, наполовину порожня склянка білого вина, яким натурниця втамовувала спрагу, цей геть незацікавлений художником папуга, що, вчепившись у рукав жінки, зосередив свій пташиний мозок на виноградному гроні, це світло у вині, цей цвях, забитий у стіну в ідеальному для композиції місці, майже невидимий, але ідеальний, і, крім того, обидва ці портрети, обидва шедеври висять рама до рами, зручно, зрештою, це цикл, а музейники полюбляють цикли й полюбляють вішати їх разом, але все даремно, Бегам — малий майстер, малі майстри нікому не цікаві в часи, коли взагалі нікого або майже нікого не цікавлять також великі майстри, думаю я, відчуваючи, як піт скрапує мені всередині долоні, яку я стискаю в кишені на пляшці кислоти, певна річ, думаю я, немовби опам’ятавшись, певна річ, у гру входить також і Дюрер, у них тут зовсім непогані Дюрери, які не поступаються ні цьому малому, прекрасному Мемлінґу, ні чудовому й такому невеличкому Гольбайнові, але в мене на рахунку вже забагато Дюрерів, і вони готові вже молоти нісенітниці, що я завзявся саме на Дюрера, що Кривоклят оголосив Дюреру особисту війну не на життя, а на смерть, банда ідіотів, що Кислотний Вандал завзявся на Дюрера, дієслово ЗАВЗЯВСЯ, певна річ, надруковане чорним по білому, з чорним відблиском, підкреслене відблиском, наче вибух бомби в мультику, бомби у формі лискучої чорної кулі з химерно закрученим ґнотом, я зупинився на півшляху між Мемлінґом і Гольбайном, немовби вражений якимось паралічем у всьому тілі, раптом усвідомлюючи, — що, по суті, знав уже віддавна, — що реалізація завдання — це мінне поле, що це головоломка, яка, можливо, не має жодного правильного розв’язання, гра, у яку можна тільки програти, незважаючи на кількість спроб, програти, програти і ще раз програти, сплачуючи, певна річ, найвищі ставки, щоразу, без жодних знижок і так далі. Я рушив, знову зупинився, певний час рухався, наче зіпсований механічний ведмедик або автомобіль, у якого сідають батарейки, пересувався вперед по кілька метрів, призупинявся, як онімілий, і рушав знову, сідав на м’який диван, підводився, йшов далі, із зали до зали, минаючи всі ці добре відомі твори і ще краще відомі шедеври, я перечіплявся, врізався в людей, як гнаний аудіопутівником зомбі, знімав плащ, бо стікав сьомими потами, то знову його одягав, бо відчував крижаний холод, що йшов по спині, двічі, а може тричі, перейшов через кав’ярняні Альпи й хоча не знав, скільки точно минуло часу, проте був переконаний, що музей незабаром зачинять, але поки цього не станеться й мене не замкнуть, знерухомлять, повалять на землю, запакують до поліцейської машини, скупаного в синіх і червоних відблисках, я знав, що це останні миті, але й далі не міг наважитися на жодну з картин, кілька разів я проходив повз «Автопортрет» Рембрандта, який намагався колись підпалити, двічі чи тричі безпорадно зупинявся в залі Брейґеля, і далі нездатний розв’язати головної дилеми — «Вежа» чи «Мисливці», відкидав по черзі Веласкеса, Мемлінґа, Дюрера, Тиціана, на якусь мить зупинився перед «Сивобородим чоловіком» Тінторетто, не бачачи нізвідки порятунку, не знаходячи жодного пояснення й допомоги, я дихав дедалі важче, адже віддавна не ходжу, я не дрібочу навіть, а човгаю, це човгання, кількаразове перечовгування Альп і коридорів по обидва боки Альп було виснажливим, після чого, не сподіваючись, що встигну перед ґонґом, що запрошує «дорогих гостей» до виходу, оскільки за п’ятнадцять хвилин музей зачиняється, дякуємо вам за візит і запрошуємо завтра, не сподіваючись, що я знайду ту єдину картину, яка ідеально надається до моєї мети, яка становить досконале виконання завдання, яка, врешті-решт, дозволить усім затямити: не настільки вартісними є твори за якоюсь узятою зі стелі сумою, наскільки вони вартісні у своїй суті, і саме тоді я таку картину знайшов, здивований, що весь цей час вона висіла на видноті, прямо посеред зали, висіла й чекала саме на мене й на куплену з таким зусиллям і пронесену з такою винахідливістю пляшку сірчаної кислоти: вона не епатувала голизною і не асоціювалася із сексуальними розладами, не дозволяла снувати якісь припущення про повідомлення, пов’язане з політичною рутиною, не намальована одним із художників, яким я вже колись займався, ні, переді мною постало ідеальне розв’язання загадки, яка мене переслідувала і яка переслідувала все людство! І тоді, сягнувши до кишені, я зрозумів, що кишеня все ще на місці, але в ній немає пляшки з дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою, що пляшка з кислотою, мабуть, десь випала, імовірно, не на середині паркету, бо тоді вона впала б із гучним стукотом на підлогу, чим стривожила б усіх, а особливо охорвернуться
Ганс Зебальд Бегам (1500–1550) — німецький художник-графік, гравер епохи Ренесансу.