шматочок яблука, наполовину порожня склянка білого вина, яким натурниця втамовувала спрагу, цей геть незацікавлений художником папуга, що, вчепившись у рукав жінки, зосередив свій пташиний мозок на виноградному гроні, це світло у вині, цей цвях, забитий у стіну в ідеальному для композиції місці, майже невидимий, але ідеальний, і, крім того, обидва ці портрети, обидва шедеври висять рама до рами, зручно, зрештою, це цикл, а музейники полюбляють цикли й полюбляють вішати їх разом, але все даремно, Бегам — малий майстер, малі майстри нікому не цікаві в часи, коли взагалі нікого або майже нікого не цікавлять також великі майстри, думаю я, відчуваючи, як піт скрапує мені всередині долоні, яку я стискаю в кишені на пляшці кислоти, певна річ, думаю я, немовби опам’ятавшись, певна річ, у гру входить також і Дюрер, у них тут зовсім непогані Дюрери, які не поступаються ні цьому малому, прекрасному Мемлінґу, ні чудовому й такому невеличкому Гольбайнові, але в мене на рахунку вже забагато Дюрерів, і вони готові вже молоти нісенітниці, що я завзявся саме на Дюрера, що Кривоклят оголосив Дюреру особисту війну не на життя, а на смерть, банда ідіотів, що Кислотний Вандал завзявся на Дюрера, дієслово ЗАВЗЯВСЯ, певна річ, надруковане чорним по білому, з чорним відблиском, підкреслене відблиском, наче вибух бомби в мультику, бомби у формі лискучої чорної кулі з химерно закрученим ґнотом, я зупинився на півшляху між Мемлінґом і Гольбайном, немовби вражений якимось паралічем у всьому тілі, раптом усвідомлюючи, — що, по суті, знав уже віддавна, — що реалізація завдання — це мінне поле, що це головоломка, яка, можливо, не має жодного правильного розв’язання, гра, у яку можна тільки програти, незважаючи на кількість спроб, програти, програти і ще раз програти, сплачуючи, певна річ, найвищі ставки, щоразу, без жодних знижок і так далі. Я рушив, знову зупинився, певний час рухався, наче зіпсований механічний ведмедик або автомобіль, у якого сідають батарейки, пересувався вперед по кілька метрів, призупинявся, як онімілий, і рушав знову, сідав на м’який диван, підводився, йшов далі, із зали до зали, минаючи всі ці добре відомі твори і ще краще відомі шедеври, я перечіплявся, врізався в людей, як гнаний аудіопутівником зомбі, знімав плащ, бо стікав сьомими потами, то знову його одягав, бо відчував крижаний холод, що йшов по спині, двічі, а може тричі, перейшов через кав’ярняні Альпи й хоча не знав, скільки точно минуло часу, проте був переконаний, що музей незабаром зачинять, але поки цього не станеться й мене не замкнуть, знерухомлять, повалять на землю, запакують до поліцейської машини, скупаного в синіх і червоних відблисках, я знав, що це останні миті, але й далі не міг наважитися на жодну з картин, кілька разів я проходив повз «Автопортрет» Рембрандта, який намагався колись підпалити, двічі чи тричі безпорадно зупинявся в залі Брейґеля, і далі нездатний розв’язати головної дилеми — «Вежа» чи «Мисливці», відкидав по черзі Веласкеса, Мемлінґа, Дюрера, Тиціана, на якусь мить зупинився перед «Сивобородим чоловіком» Тінторетто, не бачачи нізвідки порятунку, не знаходячи жодного пояснення й допомоги, я дихав дедалі важче, адже віддавна не ходжу, я не дрібочу навіть, а човгаю, це човгання, кількаразове перечовгування Альп і коридорів по обидва боки Альп було виснажливим, після чого, не сподіваючись, що встигну перед ґонґом, що запрошує «дорогих гостей» до виходу, оскільки за п’ятнадцять хвилин музей зачиняється, дякуємо вам за візит і запрошуємо завтра, не сподіваючись, що я знайду ту єдину картину, яка ідеально надається до моєї мети, яка становить досконале виконання завдання, яка, врешті-решт, дозволить усім затямити: не настільки вартісними є твори за якоюсь узятою зі стелі сумою, наскільки вони вартісні у своїй суті, і саме тоді я таку картину знайшов, здивований, що весь цей час вона висіла на видноті, прямо посеред зали, висіла й чекала саме на мене й на куплену з таким зусиллям і пронесену з такою винахідливістю пляшку сірчаної кислоти: вона не епатувала голизною і не асоціювалася із сексуальними розладами, не дозволяла снувати якісь припущення про повідомлення, пов’язане з політичною рутиною, не намальована одним із художників, яким я вже колись займався, ні, переді мною постало ідеальне розв’язання загадки, яка мене переслідувала і яка переслідувала все людство! І тоді, сягнувши до кишені, я зрозумів, що кишеня все ще на місці, але в ній немає пляшки з дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою, що пляшка з кислотою, мабуть, десь випала, імовірно, не на середині паркету, бо тоді вона впала б із гучним стукотом на підлогу, чим стривожила б усіх, а особливо охоронців, мабуть, на одному з диванів чи лавок, можливо, коли я зняв плащ і тримав його в руці, мабуть, вона вислизнула якнайтихіше й непомітно лягла в заглиблення дивану, залишаючи мене геть беззахисним; першої ж миті мені захотілося рушити на пошуки пляшки, лаючи самого себе подумки різноманітними словами, але я одразу ж уявив собі, як ходжу від зали до зали й запитую людей, чи не бачили вони, бува, зниклу пляшку сірчаної кислоти, або, навпаки, що я тихо сную від зали до зали й коли врешті-решт доходжу туди, де в заглибленні дивану лежить пляшка, мій погляд перетинається з поглядом щойно викликаного туди начальника охорони, який, певна річ, одразу ж зіставляє мене з наклеєною на шматок картону фотографією з таблоїда, яка, можливо, ще лежить десь, вицвіла, в одній із шухляд каси, і наказує мене негайно заарештувати за заборонений візит до музею та невдалу, на щастя, спробу завдати матеріальних збитків на значну суму, я уявив, як він наближається до мене, трясучи високо піднятою пляшкою з етикеткою «Дев’яностошестивідсоткова сірчана кислота», тож я в одну мить, так, як стояв, розвернувся на п’яті і якомога пружнішим кроком цісаря Франца-Йосифа в похилому віці, що є нечуваним для досягнення мистецтвом, якщо вже кількадесят років мало не постійно вживаєш ліки, що викорінюють пружний крок і перетворюють його на дріботіння, а потім на човгання, рушив через наступні зали до головного вестибюля, сходами вниз, під великою фрескою Мункачі «Апофеоз Ренесансу», що рекламує мистецтво голими цицьками, повз «Тезея» Канови[55], після чого, не потривожений ніким, натиснув на витерту до блиску мідну клямку й вийшов в осінній віденський вечір: я зупинився біля ніг цісаревої Марії-Терезії, а точніше під її широким бронзовим задом, роззирнувся на площі, на якій робітники монтували дерев’яні будки одного з незліченних різдвяних ярмарків цього міста, де вже за кілька днів почнуть валити гарячою парою пунш і ґлювайн, розповзеться запах пряників та ефіопського ладану, і набрав повітря, зачерпнутого з дна цього високого, нескінченно високого стовпа повітря, який починався біля землі, а закінчувався сам не знаю де, десь аж ген у зоряному небі. Ще не сьогодні, звернувся я подумки до Цеєтмаєра, ще не сьогодні, але я сюди повернуся, я сюди точно повернуся, і я повторював це в думках аж до порога Медичного центру «Замок Іммендорф», де зі мною привіталася старша медсестра, зрештою, старша медсестра була в чудовому настрої і просто фонтанувала прекрасним настроєм, явно схильна до розмов, тому запитала, чи похорон братової був зворушливим, і я з фальшивою посмішкою відповів, що так, а вона з фальшивою посмішкою кивнула головою, після чого, вже відходячи, мовила, що один із пацієнтів випадково знайшов у бібліотеці цілу течку низькопробної базгранини хворого, який колись лежав у кімнаті 22-А, після чого її офіційно було знищено.
вернуться
Антоніо Канова (1757–1822) — італійський скульптор, найвизначніший представник класицизму в європейській скульптурі, зразок для наслідування академістів XIX століття. Найбільші збірки його робіт перебувають у паризькому Луврі й у петербурзькому Ермітажі.