[7] в історії мистецтва, Вермер — воістину фотографічна точність, Дюрер — просто каліграфічна лінія, Рубенс — божественні округлості, бо, звичайно ж, вони ніколи не придивлялися до комети, яку Дюрер рукою імпресіоніста намалював на зворотному боці Святого Ієроніма, не пам’ятають, що Ізабелла Брант померла до того, як була розгодована чоловіком і віком, і вона була худорлявою дівчинкою, що сиділа під жимолостю, що Боттічеллі — це цілі бочки гіркоти й страждання, що Вермер — це щось значно більше за фотографічний відбиток світлового бліку на краю полив’яного дзбанка, що це створення світу наново, і так далі, і так далі, що не має для них ані найменшого значення, оскільки мистецтво вони знають мало не тільки з альбому «Тисяча найважливіших творів мистецтва», який лежить на кавовому столику у вітальні, і навіть коли вони страшенно нудяться у своєму кабінеті, то не зайдуть до бібліотеки по теку «Шедеври італійського живопису» і не проглянуть кілька репродукцій, що є для ока питанням елементарної гігієни, як і чищення зубів або миття рук після виходу з туалету, однак лікарі ведуть спосіб життя, негігієнічний із кожного погляду, і брак гігієни ока тут не виняток. Отже, вони кажуть: Авжеж, Тиціан — художник, або Дюрер, або Вермер, такий узяв би навіть цей наш найдешевший папір, найдешевші воскові крейди і створив би шедеври, адже мистецтво — це велич духу, це сила бачення, це вроджений талант, а ті люди на заняттях, що ж, якщо вони мають щось вроджене, то лише вади, Ха-ха-ха, добре, каже другий, це дуже добре, це тобі вдалося, вроджені вади, ну, так, є в цьому чимало правди, художник — це Боттічеллі, скажімо, неземна насолода, Авжеж, погоджується перший, неземна насолода в цього Боттічеллі, він зовсім інший, ніж Леонардо, але великий, О, так, погоджується з ним другий, Леонардо все-таки інший, це промовиста сила генія, ми були з Дорою на виставці машин Леонардо, якось принагідно, вже не пам’ятаю де, напевно, в Інсбруку, знаєш, така пересувна виставка, і скажу я тобі, що саме це я подумав: промовиста сила генія! — до того ж слід звернути увагу, що вони наводять прізвища завжди з того самого арсеналу, завжди ті самі п’ять, десять, найбільше п’ятнадцять прізвищ, переважно італійські, нідерландські й французькі: Джотто, Леонардо, Рафаель, Боттічеллі, Дюрер, Вермер, Тиціан, Веронезе, Рембрандт, Рубенс, Ренуар, Деґа, Мане і завжди після нього Моне, хоч не відрізняють одного від іншого, Пікассо, але в жодному разі не ван Гог, я не раз чув лікарів-психіатрів, які розмовляли про художників, однак жодного разу не чув, аби вони називали цього художника, який насправді лікувався в психлікарні, навпаки, вони обходять ван Гога цілковитим мовчанням — і як художника, і як пацієнта, немає жодної хвацької і банальної фрази про ван Гога, яку використали б лікарі-психіатри. Я не помічав такої залежності ні в кардіологів, ні в нефрологів, ні в терапевтів, навпаки, вони мають свої банальні фрази про ван Гога і вживають їх зі справжнім самозабуттям, однак ван Гог щось більше, ніж відрізане вухо, ван Гог, у вібруючих кольорах якого відчувається пристрасть півдня, ван Гог — геніальний самоук, проте психіатри не згадують його жодним словом, немовби його не існувало не лише як художника, а й також як пацієнта, він категорично і без дискусій вирізаний зі світу розмов лікарів-психіатрів про живопис та арт-терапію. Можна навіть сказати, що уникання розмов про ван Гога, уникання ван Гога як такого, цілковите нехтування ван Гогом належить до залізних принципів і традицій цієї професії, тому що лікарі-психіатри не оцінили його від самого початку, вбачаючи в ньому легкохворого пацієнта, а він роль легкохворого прийняв з усім, що з нею пов’язано, тобто зі стражданнями та нищівною терапією, яка, врешті-решт, і довела його до смерті, бо мусить доводити до смерті, але поки до неї дійшло, вона дозволила численні страждання, приготовлені лікарями-психіатрами, — і питомо медичні, і зовсім позамедичні; візьмімо бодай доктора Пейрона із Сен-Ремі, який усі картини, залишені ван Гогом у лікарні, розподілив таким чином: портрети заніс до свого сина, чудового стрільця, який начебто міг влучити в око зі ста метрів, і той за кілька тижнів посік полотна на клапті, а решту поділив між годинникарем Ванелом, також любителем постріляти, і фотографом, художником-любителем, який зішкріб із них фарбу й на відновленому полотні намалював провансальські пейзажики, у яких доктор Пейрон із Сен-Ремі, лікар-психіатр, зумів, урешті-решт, побачити мистецтво. Хтось такий наївний, щоб повірити в появу вищих почуттів у лікарів-психіатрів, міг би припустити, що тут ідеться про докори сумління, але я, позбавлений таких нерозумних упереджень, знаю, що це фізично й психічно неможливо, що кожен лікар у процесі освіти втрачає більшу частину вищих почуттів, натомість психіатри втрачають їх зовсім без винятку, а не говорять вони про ван Гога, оскільки, попри розробку світової слави програм лікування за допомогою мистецької терапії, неспроможні поєднати в уяві мистецтво та психічну хворобу, вони можуть бачити або художника, або хворого, а як ми знаємо, кого один раз визнали легкохворим, той ніколи не перестає ним бути, і в очах лікаря-психіатра він уже завжди легкохворий, якого слід загнати в могилу, відповідно до графіків страждань і терапії. Якщо мова про мене, то мене дуже рано визнали легкохворим, уже у віці чотирнадцяти, можливо, п’ятнадцяти років, коли я з власної волі пішов до лікаря-психіатра, із власної волі, без примусу, стривожений певними симптомами, які я нині розпізнаю в кожній молодій людині, не позбавленій смаку та вразливості, я пішов до університетської лікарні й записався до лікаря-психіатра, який через п’ять хвилин розмови поправив дротяні окуляри, сперся ліктями на стільницю й вимовив ті страшні слова: Нічого особливого, це зовсім не серйозна хвороба, і розлад без загрози для здоров’я, радше своєрідна душевна хрипота, яку слід перележати в лікарняному ліжку. І саме цієї миті він викрав мене, як Вільшаний корольвернуться
Імпасто (італ. impasto — тісто) — техніка живопису, у якій застосовується густе, соковите накладення фарб на окрему ділянку або все полотно картини.