адцять п’яте грудня — Різдво, двадцять шосте грудня — святого Штефана — кажу ж, якби мене спокушали такою перспективою, то тільки для того, щоб одразу ж її забрати. Не трапилося жодного разу, щоб я жив так званим нормальним життям у Новий рік і дотягнув у ньому до Різдва, ба більше, не трапилося навіть, щоб я на Богоявлення співав колядки в Чоловічому співочому колі «Пісенний вінок» у Сімбаху-ам-Інні й виконував із ними національний гімн у Національне свято Австрії; все моє так зване нормальне життя було геть ненормальним, оскільки тільки-но я пропрацював достатньо довго, що отримав право на відпустку, тільки-но познайомився з дівчиною, пересилив себе, через кілька субот пішов із нею на побачення і розпочав роман, тільки-но зійшовся з так званими колегами по роботі, з якими в кілька субот, пожертвувавши побаченням, ходив на пиво або на ярмарок до сусіднього населеного пункту, тільки-но запам’ятав їхні імена, прізвища, імена їхніх дружин, дітей, які звик люб’язно запитувати, тільки-но виконав усі ці нескінченно виснажливі вправи, то одразу під час відвідин лікаря, і далі вважаючи себе легкохворим, видавав себе кількома незначними симптомами, що блискавично видирало мене з так званого нормального життя, з тижневого, місячного та річного ритму, аби вкинути мене в цілковите безчасся закладу, лікарні або медичного центру. Тільки сердечній доброті, тільки нечуваній сердечній доброті й глибокій любові та сміливості моєї майбутньої дружини я приписую остаточне рішення про наш шлюб, попри те що махина психіатричного лікування то видирала мене, то знову повертала, згідно зі своїми секретними графіками страждань і терапії, через що весь час від заручин до весілля був, власне кажучи, низкою уривчастих епізодів, які щоразу вимагали чергового ламання та нового знайомства; повторюю, тільки нечуваній сердечній доброті моєї майбутньої дружини, а також її глибокій любові я приписую те, що, хоч вона й не була особою з медичною освітою, а лише наділеною точним поглядом на іншу людину, вона переконала мене перестати вважати себе легкохворим, чиїм головним завданням є ошукувати лікарів, відвертати їхню увагу, приховувати від них усі симптоми, одне слово — визволятися від їхньої опіки, коли й наскільки це лише можливо. Так розпочалися одинадцять найщасливіших років мого життя. Від них я нині відрізаний не лише смертю своєї дружини, а й брамою, яку стережуть охоронці Ауербах і Длугий, а якщо, як я вже згадував, ви вважаєте, що легко отримати перепустку з Медичного центру «Замок Іммендорф», то жорстоко помиляєтеся; інша річ — колись, як свіжоспечений важкохворий пацієнт, до якого лікарі-психіатри зненацька втратили інтерес, який раптом перестав цікавити їх як випадок, що його можна вилікувати, пацієнт, який чудово надається до випробування нових терапій і страждань, що приймаються з неодмінною вдячністю; як свіжоспечений важкохворий пацієнт я відчув завдяки тій незафіксованій зміні, тій геть тенденційній зміні, що випливала з довільних лікарських оцінок, цілковитій переміні лікарів, які досі радше обходили мене десятою дорогою, ніж підходили й заговорювали, ба більше, які часто-густо взагалі не заходили до моєї палати, а коли я запитував про можливість перепустки додому, вони знизували плечима й, не надто стишуючи голос, казали, що цьому перепустка й так зовсім не зашкодить, все одно де він лежить — тут чи вдома, якщо, певна річ, близькі беруть на себе відповідальність, бо Медичний центр «Замок Іммендорф» відповідальності взяти не може, так само як не може її взяти за дію циклонів або землетрусів. Але тепер, коли я пацієнт, засуджений кількома законними судовими вироками за завдання матеріальної шкоди на значну суму з використанням дев’яностошестивідсоткової сірчаної кислоти, отримання перепустки межує з неможливістю й вимагає тривалих і навіть, кажучи відверто, багаторічних процедур, процедур надзвичайно витончених та послідовних, хоча, певна річ, і далі легше за отримання перепустки так званими легкохворими. Зрештою, колись придбати сірчану кислоту також було незрівнянно легше, достатню було зайти в аптеку і сказати: Пляшку сірчаної, дев’яностошестивідсоткової кислоти, будь ласка, прошу, дякую, без зайвих церемоній, зрештою, мене ніколи не цікавило, яким чином цю сірчану кислоту використовували, що лікували дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою, якою я, своєю чергою, мав намір лікувати суспільство, досить, що вона була доступна без рецепту, на першу вимогу, достатньо простягнути руку і п’ятдесятишилінґову банкноту з Фройдом, що не означає, що спочатку придбання сірчаної кислоти було легким для мене, навпаки, від самої думки, що мені доведеться підійти до аптечного віконця й попросити пляшку кислоти, я відчував нудоту, а двічі навіть пережив блювоту, незліченну кількість разів заходив до аптеки, ставав у чергу за двома чи трьома людьми, після чого в останній момент відходив, а одного разу аптекар навіть крикнув мені у спину: Не соромтеся, шановний, продам я вам ті презервативи, цілими тижнями я носився з тим, як розв’язати проблему придбання кислоти, саме обливання здавалося мені значно легшим, було технічною, а не емоційною проблемою, тоді як придбання кислоти було проблемою радше емоційною, ніж технічною, я виходив із квартири, спускався вниз, їхав автобусом або потягом до якогось більшого населеного пункту, де мене ніхто не запам’ятає, заходив до аптеки й виходив із порожніми руками, і це мало не доводило мене до шаленства, придбання кислоти було понад мої сили, але випробування тим, що я не можу купити кислоту, також було понад мої сили, й одного разу призвело до того, що після однієї невдалої спроби я проколов кількасот коліс у вантажівках, а іншим разом вирубав цілий лісовий розсадник — понад шістсот молодих саджанців дуба, один за одним, це мене донині наповнює великим соромом, але все тому, що для мене придбання кислоти межувало з неможливістю вже тоді, а що вже казати про сьогодні, коли я ув’язнений у Медичному центрі «Замок Іммендорф», а внаслідок запровадження так званих євросоюзівських норм придбати сірчану кислоту неможливо мало не для кожного, незважаючи на його мотивації та історію хвороби. Уже тільки це може довести до розладу, не кажучи про значно серйозніші клопоти, оскільки навіть переконання в глибокій значущості того, чим я займаюся, переконання, що я взявся за завдання, суттєвіше за моє індивідуальне й минуще існування, а отже, я можу й навіть повинен тим індивідуальним і минущим існуванням пожертвувати заради завдання, навіть це переконання — глибоке й утішне — не рятувало мене від неодноразових нападів мало не цілковитого розладу й бажання відмовитися від завдання, бажання капітулювати, сповзання якщо навіть не в так зване нормальне життя, то принаймні в життя так званого легкохворого, який віддає себе в руки лікарів і з байдужістю приймає призначення та скасування так званих ліків, які доводять його до єдино можливого кінця; найближчим до цього сповзання я був на третьому році арт-терапії, коли згуртовані сили лікарів зі славним на весь світ доктором Паулем Іммерфоллем, спеціалістом із психічного