Бажання йти на винайняту ним квартиру, де на нього чекала Катерина, він не мав ні краплі. Тепер Влад уже не залежав від цієї божевільної жінки: сама того не усвідомлювала, що, підписавши Владові вирок про смерть його шлюбу, вона й собі підписала вирок про смерть їхніх стосунків.
Пішов до Віталія. Звісно, приятель надав притулок бідаці, не розпитуючи подробиць. За це Влад його й поважав, що той ніколи не ставив зайвих питань. Треба, то треба, живи собі, чоловіче, скільки потрібно.
Влад узяв відпустку й поїхав до Києва. Бачити щодня Катерину він не міг, а від цього не було куди подітися: вона все ще лишалася мегазіркою їхнього помосту.
Матері Влад нічого не сказав про розрив із Людмилою. Вона би взялася вмовляти його повернутися до дружини і благати прощення. А він цього не хотів. Нічого, крім жалю, до неї він не відчував. Любов давно минула. Збирати друзки з розбитого почуття немає сенсу. Його не відновити. Що зроблено, те зроблено, отже, так має бути. Їм не бути разом. Усе. Крапка.
Він ходив вулицями столиці, і вона його лікувала. Лікувала його розтерзане серце, збирала по шматочках розтрощену вщент мрію. Він черпав потужну енергію цього міста і вже через тиждень чітко знав, що має робити.
Повернувшись до Рівного, Влад продав свою автівку і взяв у кредит квартиру. Оселившись, твердо вирішив: відтепер – жодних необдуманих учинків.
У філармонії на нього також чекала приємна новина: Катерина щезла одразу ж після того, як він пішов у відпустку. Влад змінив сім-картку, тому зв’язку з нею не мав і, де вона, теж не мав уявлення.
І слава Богу! Зітхнув з великим полегшенням. Лишилося пережити розлучення. Влад уже отримав повістку до суду й готував себе до нової порції приниження.
Дивитися в очі Людмили все ще було важко. Він уникав її погляду, хоча вона майже й не дивилася на нього. Розлучитися одразу ж не вийшло, хоч обоє були згідні: їм призначили термін на обдумування і відпустили.
Зрештою, це не так і складно, прийти ще раз до суду і, схиливши голову, бути присутнім. Він міг би й не приходити: ініціатором розлучення була Людмила. Якби він не з’являвся до суду, ігноруючи повістки, їх із часом все одно би розлучили.
Але нехай. Треба мати яку-не-яку повагу до цієї жінки, що є матір’ю його сина. Він відвідає суд, скільки буде потрібно. Квартиру, звісно, лишить їй і сину. Він усе-таки свідомий чоловік.
Здавалося, життя стало налагоджуватися. Відчуття свободи захлеснуло його свіжою хвилею. Він з новими силами взявся до роботи. Лишалося знайти собі нову Музу і втілювати давню мрію про Велику Сцену, бо якось уже затягнув він із цим: скільки шмаркатих скрипалів приїздить до них у місто з концертами, а він – дорослий чоловік, тридцятка на носі, а досі не реалізувався, як хотів.
Ну, нічого. Ось підготується як слід – і вперед! Власне, він уже давно міг би бути в столиці – мати не раз пропонувала свою допомогу, але цього лише йому не вистачало. Він нормальний чоловік і має йти стезею сам, хоч і протоптаною, а не за ручку з матусею…
І тут йому на плечі впала Віра. Себто, спершу він на неї впав, а вже потім – вона на нього. Наче звичайна жінка, нічого особливого, таких повно навкруги, але щось у її погляді так зачепило його, що він не міг заспокоїтись, поки не вмовив її піти з ним на каву. Він хотів з’ясувати, що таке було в її погляді.
З’ясував: таки нічого особливого. Тієї глибини, на яку він очікував, там не виявилося. Зате в її очах палав вогонь, якого йому так бракувало тепер. Вона дивилася на нього з непідробним захопленням.
Саме це йому було потрібно. До того ж Віра мала гарну фігуру, була приємною в спілкуванні, не напружувала. Загалом, урівноважена, якщо не брати до уваги ту ситуацію в маршрутці, де вона показала себе не з найкращого боку.
Утім, це можна пояснити: відсутність статевого життя негативно позначається на психіці жінки. Така жінка гірша від татарина, вона зла на весь світ, котрий начебто винен у її неврозах. У неї, бідної, все дуже складно з цим, і вона ще непогано трималася, якщо зважити на ту шалену кількість років, прожитих у самотності, без дотику чоловіка.