Останнє зауваження порушує важливе питання: доки на Заході існували традиційні цивілізації, для протистояння Сходу і Заходу не було підстав[43]; протистояння має місце лише в контексті сучасного Заходу, оскільки в цьому випадку йдеться радше про розбіжності двох типів ментальності, ніж про відмінності між двома географічними утвореннями. В певні періоди історії, найближчим із яких до нас є середньовіччя, західний дух у своїх найістотніших рисах мав більше схожості зі східним духом, аніж із сучасним станом власного розвитку; західна цивілізація тоді була такою ж подібною до цивілізацій Сходу, наскільки подібними вони є між собою. Лише останні століття породили зміни, в рази серйозніші за всі викривлення та відхилення, характерні для попередніх періодів занепаду, оскільки вони призвели до фундаментальних зрушень у тенденціях людської діяльності; й тільки у західному світі відбулись такі зміни. Тому, коли в описі сучасного стану речей ми використовуємо словосполучення «західний дух», під ним маємо на увазі саме сучасний дух; і оскільки зворотний йому дух зберігається сьогодні виключно на Сході, ми можемо, зважаючи на поточні обставини, називати його «східним духом». Тож обидва визначення характеризують суто сучасний стан речей; оскільки один із цих двох типів ментальності виник лише нещодавно і є дійсно західним, ми не станемо копирсатись у походженні іншого, який раніше був спільним для Сходу та Заходу, тому що його виникнення насправді зливається із народженням самого людства, адже цей дух може бути вільно названий нормальним, адже він більшою чи меншою мірою надихав усі відомі нам цивілізації, за винятком однієї — сучасної цивілізації Заходу.
Деякі люди, які, вірогідно, не стали обтяжувати себе читанням наших книжок, вважали за необхідне дорікнути нам, ніби ми стверджували, що всі традиційні доктрини походять зі Сходу, і навіть західна античність у всі часи незмінно черпала свої традиції виключно зі Сходу; ми ніколи не писали нічого подібного й навіть не натякали на це, адже абсолютно чітко розуміємо — така точка зору є хибною. І дійсно, самі традиції свідчать проти тверджень такого роду: повсюди присутні достовірні підтвердження того факту, що примордіальна традиція поточного циклу сягає корінням гіперборейських регіонів[44]; із часом виникли декілька вторинних її течій, що відповідали різним періодам історії, найпотужніша серед них, принаймні тих, чиї сліди й донині можна визначити, безсумнівно перетікала із Заходу на Схід. Та все це стосується дуже далеких часів, які звикли називати «доісторичними» і котрі нині не є предметом нашого розгляду; ми ж лише прагнемо засвідчити, що вже довгий час центр примордіальної традиції лежить на Сході, та саме тут нині є доктринальні форми — її безпосередні продовження; саме тому єдиним гідним представником істинного духу традиції та всіх належних йому атрибутів сьогодні може вважатися виключно Схід.
Щоб закінчити це роз’яснення, нам варто принаймні стисло розглянути окремі ідеї реставрації «західної традиції», що виникли в окремих сучасних колах; єдиним нашим інтересом тут є демонстрація того факту, що деякі уми більше не можуть задовольнятися сучасним нігілізмом та відчувають потребу у дечому, чого власне і бракує нашій цивілізації, тому вони розглядають можливість повернення до тієї чи іншої форми традиції як єдиний вихід із сучасної кризи. На жаль, «традиціоналізм» не є рівнозначним істинному духу традиції; найчастіше він є насправді лише звичайною тенденцією, невиразним поривом, що не передбачає реального знання. Стається так, що в ситуації інтелектуальної плутанини сьогодення такий порив передусім провокує лише постання фантастичних та химерних концепцій, позбавлених усякого міцного підґрунтя. Зазнавши невдачі у пошуках автентичної традиції, що могла би слугувати за опору, люди починають оточувати себе вигаданими псевдотрадиціями, яких ніколи не було насправді. Ці псевдотрадиції так само безпідставні та далекі від будь-яких традиційних принципів, як і доктрини, які вони намагаються замінити. У цих конструкціях віднаходить своє відображення увесь хаос сучасності, тож, якими б не були наміри авторів, єдиним їх результатом є поглиблення загального дисбалансу. Серед подібних концепцій ми пригадаємо лише так звану «західну традицію», створену деякими окультистами з абсолютно різнорідних елементів і покликану конкурувати з не менш безпідставною «східною традицією» теософів. Цим речам ми вже приділили багато уваги, тож вважаємо доречніше відразу перейти до розгляду деяких інших теорій, котрі, можливо, вартують більшої уваги, адже вони принаймні демонструють бажання посилатись на традиції, які існували насправді[45].
43
Має місце ідеалізація запропонованої схеми? Інакше, як пояснити війни, які вів Арабський халіфат із європейськими середньовічними державами, як і реакцію останніх: Реконкісту на Піренейському півострові, Хрестові походи, а також завоювання частини Індійського півострову мусульманами і переслідування представників зороастризму?
44
Важливі рядки, які вказують на витоки традиції існуючого циклу. Локалізація Гіперборейських регіонів або ж Гіпербореї — ускладнена. З цього приводу існують різні гіпотези, які здебільшого погоджуються з тим, що під Гіпербореєю слід розуміти якусь північну легендарну країну, територію. Писемні свідчення про Гіперборею (або північну країну) відомі в античній Греції і в Індії
45
У цьому абзаці автор намагається підкреслити відмінність традиціоналізму, який він обстоює, від існуючих на той час інших варіантів, зокрема, теософії. Критиці теософії він присвятив одну зі своїх ранніх робіт: «Теософія: історія псевдо-релігії» (1921). Вільям Квінн, учень М. Еліаде, у дисертаційному дослідженні «Тільки традиція» (виданому у вигляді книги у 1997 році) доводить, що критика теософії Ґеноном не завжди була виправданою