Декілька цих міркувань здатні вказати на те, чого бракує сучасній західній цивілізації не лише для ефективного зближення з цивілізаціями Сходу, а й щоби бути нормальною та повноцінною цивілізацією; втім, відверто кажучи, ці два пункти переплітаються настільки сильно, що в них можна вбачати єдність, і ми вже навели причини, чому це так. Тепер нам доведеться більш повно розібрати сутність антитрадиційного духу, що, за своєю природою, є духом сучасним, та його наслідки, які розгортаються у безжальній логіці поточних подій; але перед цим нам слід наголосити на ще одному моменті. Ми наполягаємо не на «антизахідності», якщо можна використовувати це слово, а лише на рішучій «антимодерності»[57], оскільки вона — це єдина справжня спроба вивести Захід із хаосу, в якому він опинився; та, з іншого боку, жоден вірний своїй традиції представник Сходу не може мислити інакше, ніж ми самі; тому, безумовно, противників Заходу як такого набагато менше — адже така позиція здається позбавленою сенсу — ніж Заходу, котрий ототожнюється з сучасною цивілізацією. Є і ті, хто кажуть нині про «захист Заходу», що насправді дивно, адже, як ми побачимо далі, саме від нього йде загроза всеохопної руйнації та втягнення людства у вир хаотичної життєдіяльності. Дивно, стверджуємо ми, та особливо невиправдано — якщо, незважаючи на деякі обмовки, вони розуміють цей захист як спрямований проти Сходу — оскільки істинний Схід[58] не має на меті напад чи домінування та не вимагає нічого більшого від можливості зберегти власну незалежність і лишитись у спокої, що є справедливою вимогою, з якою неможливо не погодитись. Утім, правда в тому, що Захід дійсно потребує захисту, але захисту від себе самого, від власних тенденцій, які, в разі прогресування, приведуть його до неминучого руйнування та загибелі; тому слід говорити про «реформу Заходу». Якщо вона отримає належну форму істинної реставрації традиції, наслідком такої реформи було би природне зближення зі Сходом[59]. Зі свого боку ми претендуємо, в міру наших можливостей, тільки на внесок у цю реформу та згадане зближення, якщо для цього ще є час та якщо результату ще можливо досягнути до завершальної катастрофи, до якої невблаганно прямує сучасна цивілізація[60]. Та навіть якщо вже запізно, й катастрофа є неминучою, проведена з огляду на таку мету робота не буде марною, оскільки, в будь-якому разі, вона послужить справі підготовки, принаймні попередньої, процесу того «розрізнення», про яке ми оповідали на початку, й у цей спосіб забезпечить збереження елементів, котрі повинні пережити крах сучасного світу, щоби стати зерням світу прийдешнього[61].
Розділ III
Знання та дія[62]
Тепер ми ближче розглянемо наріжні аспекти наявного протистояння східного та західного духу, яке є протистоянням духу традиційного та антитрадиційного, як ми вже розтлумачили вище. З певної точки зору, котра водночас є й однією з найфундаментальніших, це протистояння виражається у формі опозиції між спогляданням і дією, а точніше — у розбіжності думок щодо їх значущості. Їхній взаємозв’язок можна розглядати під різними кутами: чи є вони дійсно протилежностями, як нам може найчастіше здаватись, чи вони не були би достатньо взаємодоповнювальними, якби між ними не існувало зв’язку, але не координаційного, а радше відносин підпорядкування? Такими є різні аспекти питання, й вони співвідносяться з численними та нерівнозначними точками зору, кожна з яких, утім, може бути деякою мірою виправданою як така, що відповідає певному порядку реальності.
Ми почнемо з розгляду найбільш поверхневого і зовнішнього підходу, який полягає виключно в простому протиставленні споглядання та дії як двох цілковитих протилежностей. Таке протиріччя дійсно існує у сфері видимості, й це безперечно; та все ж, якби воно було абсолютно непримиренним, між спогляданням та дією панувала би повна несумісність. Насправді це не так: щонайменше в нормальному стані не існує такого народу та, можливо, навіть індивіда, котрий би був тільки споглядальним чи, навпаки, діяльним. Насправді існують дві тенденції, одна з яких неминуче повинна домінувати у такий спосіб, аби її розвиток відбувався завдяки іншій, із тієї простої причини, що людська життєдіяльність загалом не може здійснюватися рівномірно та одночасно в усіх сферах і напрямах. Саме так і створюється видимість протиріччя; однак має бути можливість примирення цих так званих протилежностей. Те саме можна сказати й про всі протилежності, котрі перестають бути такими, як тільки вони починають розглядатися на рівні вищому, ніж той, де їх протиставлення наділене власною реальністю. Протиставлення та антагонізм так само передбачають дисгармонію та дисбаланс, тобто те, що існує виключно для відносної, часткової та обмеженої точки зору.
57
Важливо звернути увагу, що автор «Кризи сучасного світу» спеціально підкреслює, що його позиція не анти-західна і навіть не просто анти-модерна, тобто анти-сучасна, а рішуче анти-сучасна. Гадаю, не буде зайвим і хибним додати, що і фактично безкомпромісною
58
Не виключено, що у цьому випадку мається на увазі традиційний Схід, якому властива ініціація, тобто езотеричний Схід
59
Не можна не помітити існуюче зближення зі Сходом на сучасному Заході, хоча б у релігійній площині, яке відбулося за майже сто років після виходу цієї книжки. Проте, чи назвав би таке зближення Р. Ґенон природнім, тим більше, на досі не реформованому Заході?
60
Ще один заклик-візія французького мислителя, яка, як видається, не втратила з часом своєї гостроти
61
Лишається шкодувати, що ця прикінцева теза розділу про «збереження елементів» під час краху сучасного світу не підкріплена посиланням на відповідне авторитетне джерело
62
Назва розділу викликає згадку популярного афоризму «знання — це сила». Англійський новочасний філософ Томас Гоббс (1588–1679) у латиномовному трактаті «Левіафан» (1668), характеризуючи якості людини, пише про те, що «знання — це невелика могутність». Пізніше розголосу набуде вислів-кліше «знання — це сила», який приписується Френсісу Бекону (1561–1626), іншому англійському новочасному філософу, засновнику емпіризму. Не виключено, що ми маємо справу зі своєрідним переосмисленням згаданого афоризму Р. Ґеноном