Розглядаючи споглядання та дію як дві взаємодоповнювальні тенденції, ми пристаємо до позиції глибшої та правдивішої за попередню, оскільки в ній протиставлення вирішується та знімається, а два поняття деяким чином врівноважуються. Тоді, як уявляється, мова йде про два однаково необхідні елементи, котрі доповнюють та підтримують один одного, конституюючи двояку діяльність — внутрішню та зовнішню — одного і того ж сущого, чи то окремо взятої людини чи людства загалом. Ця концепція є, безумовно, більш гармонійною та задовільною, ніж попередня; однак виключне її дотримання, з огляду на встановлену кореляцію, може тягнути за собою спокусу розмістити споглядання та дію в одній площині, так що залишиться намагання максимально зберігати рівновагу між ними, не ставлячи ніколи питання про вищість одного із них; та ця позиція все ще не може нас задовольнити, адже питання вищості порушується та завжди порушувалося незалежно від пропонованих рішень.
Питання, що є важливим у цьому відношенні, полягає не у перевазі як факті, яка врешті зумовлюється темпераментом чи расою, а радше в тому, що можна назвати законною перевагою; ці дві речі пов’язані між собою лише до певної міри. Визнання вищості однієї з тенденцій, безумовно, максимально стимулюватиме її розвиток коштом іншої; хоча на практиці не менш вірним є і те, що відведені для споглядання та дії місця у людському житті чи житті народу великою мірою зумовлюються природою. Очевидно, що схильність до споглядання отримала більші поширення та розвиток у середовищі східних народів; вірогідно, не існує іншої такої країни, котра могла би зрівнятись у цьому аспекті з Індією, саме тому ми можемо розглядати її як представника того, що ми назвали східним духом par excellence[63]. Водночас не можна заперечувати, що загалом схильність до дії чи тенденція, яка є результатом цієї схильності, переважає серед західних народів, де вона є характерною для переважної більшості індивідів, тож навіть, якби вона не була такою гіпертрофованою та викривленою, як нині, вона би продовжувала своє незмінне існування, тому споглядання тут не може бути нічим іншим, як справою виокремленої еліти. Звідси й думка, що побутує в Індії, згідно з якою, якби Заходу вдалося повернутись до нормального стану та відновити правильну форму суспільної організації, в своєму розпорядженні він мав би численних кшатріїв, утім, мало брагманів[64]. Та якби інтелектуальна еліта дійсно сформувалася, а її вищість була би визнаною, цього було б досить для відновлення порядку, оскільки духовна сила спирається аж ніяк не на кількість, закон якої є законом матерії[65]; крім того, як відомо, у давнину й особливо в середні віки природне тяжіння до дії, що побутувало серед західних народів, не ставало на заваді визнання вищості споглядання, тобто чистої інтелектуальності; тоді в чому ж полягає відмінність сучасної епохи? Чи не є причиною те, що люди Заходу, без міри розвиваючи власні діяльні здатності, втратили свою інтелектуальність та вигадали для власної втіхи теорії, що цінують дії понад усе, а у випадку «прагматизму», наприклад, доходять до того, що заперечують дійсність поза межами дії, або ж, навпаки, ця позиція, котра спершу одержала перемогу, викликала інтелектуальну атрофію, яку ми спостерігаємо сьогодні? Обидва припущення, а також цілком вірогідний варіант, коли істина простежується в поєднанні позицій, пропонують абсолютно ідентичні результати; ситуація сягнула точки, в якій настав час для реакції, тож повторимо ще раз — Схід здатний прийти на допомогу Заходу, якщо останній цього забажає, та не для того, щоби нав’язувати йому чужорідні концепції, чого, здається, побоюються деякі люди, а для допомоги у справі віднайдення втраченого сенсу власної традиції.
63
Відчути виклад східного духу par excellence, як це розумів Р. Ґенон, може допомогти знайомство з його роботою «Людина та її становлення за ведантою» (1925).
Кількома роками раніше видатний історик індійської філософії Сарвепаллі Радгакрішнан у вступі до першого тому своєї двотомної «Індійської філософії» напише, що «в Індії було вирішене складне завдання — викликати у широких верств зацікавлення метафізикою» (1923)
64
Споглядання та дія, насправді, являються власними функціями перших двох каст, брагманів і кшатріїв відповідно; тому співвідношення між ними відповідає співвідношенню між духовною та світською владою; але наразі ми не пропонуємо спеціальний розгляд цієї проблеми, котра заслуговує окремої уваги.
65
Спадає на думку назва пізньої роботи Р. Ґенона «Царство кількості і знамення часу» (1945)