Варто також зазначити, що під впливом новітньої ідеї «прогресу» «філософія становлення» сьогодні набула форми, яка ніколи не траплялася раніше: цю форму з усіма її різновидами можна загалом означити як «еволюціонізм»[78]. Ми не станемо повторювати тут те, що вже було сказане з цього приводу в іншому місці[79]; лише нагадаємо, що будь-яка концепція, яка не допускає нічого, крім світу «становлення», обов’язково є концепцією «натуралістичною», що передбачає формальне заперечення всього, що пролягає поза межами природи, тобто метафізичної сфери, що є територією незмінних та вічних принципів. Говорячи про антиметафізичні теорії, варто також вказати на те, що Берґсонова ідея «чистої тривалості»[80] є точним відповідником ідеї розчинення, про яку ми згадували вище; вдавана інтуїція, що має справу з нескінченним потоком чуттєвих речей, не тільки не може бути інструментом для набуття якогось знання, але є насправді розчиненням усякого можливого знання.
Це змушує нас повторити вчергове — адже це надважливий момент, в якому неприпустима двозначність — інтелектуальна інтуїція, яка єдина уможливлює одержання метафізичного знання, не має абсолютно нічого спільного з інтуїцією, про яку пишуть деякі сучасні філософи: остання належить до сфери чуттєвого, тож є інфрараціональною[81], в той час як інша, будучи суто інтелектуальною, — надраціональна[82]. Та сучасні люди, котрі не знають нічого вищого від розуму в інтелектуальній сфері, не мають жодного уявлення про інтелектуальну інтуїцію, тоді як античні й середньовічні вчення — навіть коли вони мали суто філософський характер, а отже, й не могли насправді апелювати до цієї інтуїції — все ж визнавали її існування та вищість над усіма здібностями. Ось чому до Декарта[83] ніколи не було ніякого «раціоналізму», який є знову ж таки специфічно сучасним явищем, тісно пов’язаним із «індивідуалізмом», оскільки він є нічим іншим, як запереченням будь-якої можливості існування надіндивідуального порядку. Доки західне населення ігноруватиме та зрікатиметься інтелектуальної інтуїції, воно не буде здатним оволодіти жодною істинною традицією, так само й не зможе воно дійти згоди з представниками автентичних східних цивілізацій, у середовищі яких усе безпосередньо ґрунтується на цій інтуїції, незмінній і непогрішимій за своєю суттю, інтуїції, що слугує єдиною відправною точкою для всякого узгодженого з традиційними нормами розвитку.
Розділ IV
Наука сакральна і наука профанна[84]
Щойно ми сказали, що в традиційних цивілізаціях в основі всього лежить інтелектуальна інтуїція; іншими словами, саме метафізична доктрина складає базис, все ж інше пов’язане з нею як наслідки чи її застосування в різних відносних сферах дійсності. Особливо це стосується соціальних інститутів; та, з іншого боку, це саме справедливе і для наук, тобто для пізнання в межах відносного, що в таких цивілізаціях може розглядатися тільки як залежний та розширений відбиток знання абсолютного та принципового. Так істинна ієрархія зберігається скрізь та в усьому: відносне, звісно, не може вважатися неіснуючим, що було б абсурдом; воно враховується до тієї міри, на яку заслуговує, та посідає водночас належне місце, яке може бути виключно другорядним і підлеглим; та сама сфера відносного також розбивається на різні ступені, котрі визначаються своєю віддаленістю від сфери принципів.
Тому в науці є дві радикально відмінні та навіть несумісні одна з однією концепції, які ми могли б назвати «традиційною концепцією» та «сучасною концепцією»; нам часто доводилось посилатись на «традиційні науки», що існували в античні часи та у середньовіччі, й котрі досі зберігаються на Сході[85], сама ідея яких, утім, є абсолютно чужою для сучасного західного населення. Слід додати, що кожна цивілізація мала власні «традиційні науки» певного типу[86], що пояснюється тим, що тут ми вже маємо справу не з універсальними принципами чистої метафізики, а з їх адаптаціями, у випадку яких, зважаючи на те, що вони належать до сфери відносного, необхідно брати до уваги всі умови — ментальні та решту, що детермінують особливості існування окремих народів, адже вище ми вже мали нагоду простежити, що бувають випадки, коли «реадаптації» стають необхідними. Такі «реадаптації» є лише змінами форми, котрі абсолютно не зачіпають сутності традиції: у випадку метафізичної доктрини змінам може підлягати саме її вираження, що можна порівняти з перекладом із однієї мови на іншу; та якою би не була форма прояву, існує лише одна метафізика, оскільки істина теж єдина. Однак усе змінюється, коли ми переходимо до прикладної сфери; наука поряд із соціальними інститутами втримує нас у світі форм та множинності; тому можна сказати, що різні форми конституюють справді відмінні науки, навіть якщо вони поділяють, принаймні частково, один об’єкт. Логіки схильні розглядати науку як таку, що повністю визначається своїм об’єктом, що є неточним із причини надмірного спрощення; позиція, з якої розглядається сам об’єкт, мусить також входити до визначення науки. Є необмежена кількість різних наук; може статися, що декілька наук, які досліджують один об’єкт, насправді вивчають різні його аспекти, використовуючи відмінні методи та дотримуючись своїх особливих намірів, що дає змогу відчути різницю між цими науками. Така ситуація може постати, зокрема, в контексті «традиційних наук» різних цивілізацій, які, незважаючи на значну подібність між собою, не завжди можуть прирівнюватись одна до одної, й часто можуть поділяти лише спільну назву. Звісно, різниця стане ще більш вираженою, якщо замість порівняння «традиційних наук», принаймні основні ознаки яких збігаються, ми візьмемося до порівняння цих наук із науками у звичному для сучасних людей розумінні. На перший погляд може здатися, що об’єкт буде однаковим в обох випадках, та все ж знання цього об’єкта так різниться у цих двох науках, що після поглибленого вивчення питання вже не можна буде наважитись на те, щоб означити їх як принаймні деякою мірою ідентичні.
78
Як ідею «прогресу», так й «еволюціонізм» Р. Ґенон рішуче відкидає. Вони виявляються несумісними ні з традиціоналізмом, ні з традиціями
80
Анрі Берґсон (1859–1941), французький філософ, представник інтуїтивізму і філософії життя. «Ідея чистої тривалості», тобто безперервна мінливість станів психічного життя людини, її самосвідомості.
Р. Ґенон не може не критикувати погляди Берґсона, оскільки вони спрямовані не на надлюдський вимір, а розчинені в людському. Це не єдиний приклад критики інтуїтивізму Берґсона Ґеноном, див. також «Схід і Захід» (1924), «Царство кількості і знамення часу» (1945)
82
У цьому реченні французький мислитель торкається власного розуміння інтуїції, яка для нього інтелектуальна, а отже — надраціональна
83
Рене Декарт (1596–1650), французький філософ, засновник раціоналізму. Ставлення Ґенона як до філософії Декарта, так і до раціоналізму вкрай негативне. Наступні рядки цю його позицію стисло окреслюють
84
Одна з перших відомих робіт М. Еліаде має назву «Сакральне і профанне» (1957)
85
Очевидно, маються на увазі окремі статті та такі твори Р. Ґенона, як «Вступ у вивчення індуїстських доктрин» (1921), «Людина та її становлення за ведантою» (1925), «Езотеризм Данте» (1925)
86
Наприклад, в Індії відомі шість веданґ (санскрит, vedāṅga) або ж частин Вед, наприклад, нірукта — традиційна етимологія, джйотиша — традиційна астрологія й астрономія, та упаведи (санскрит, upaveda) або ж допоміжні Веди, наприклад, аюрведа, — традиційна медицина; дганурведа — традиційні бойові мистецтва