Оскільки ми говорили про філософію, все ж вкажемо, оминаючи подробиці, на декілька наслідків індивідуалізму в цій сфері — передусім це заперечення інтелектуальної інтуїції та возведення розуму понад усе, перетворення цієї суто людської та відносної властивості на вищу частину інтелекту чи навіть зведення всього інтелекту до неї; це і складає основний принцип «раціоналізму», справжнім засновником якого був Декарт. Але таке обмеження інтелекту було лише першим кроком; сам розум невдовзі був приречений зводитись здебільшого до практичної функції, оскільки застосування брали гору над науками, котрі ще могли зберігати деякий умоглядний характер; та й самого Декарта імовірніше хвилювала сфера прикладного вжитку, ніж чиста наука. Втім, це ще не все: індивідуалізм неминуче приводить до «натуралізму»[111], оскільки все, що знаходиться поза межами природи, залишається недосяжним для індивіда як такого. «Натуралізм» та заперечення метафізики — це одне й те саме, адже коли не визнається інтелектуальна інтуїція, припиняє існувати всяка метафізика; та в той час як дехто досі наполягає на створенні якоїсь «псевдометафізики», інші визнають її неможливість більш відверто; звідси й «релятивізм»[112] у всьому різноманітті його форм — від «критицизму» Канта[113] до «позитивізму» Огюста Конта[114]. Оскільки розум як такий є доволі відносним і може застосовуватись виключно в таких же відносних сферах, то в «релятивізмі» можна абсолютно справедливо вбачати єдиний логічний наслідок «раціоналізму». З цього випливає, що останній був приречений самоусунутись: «природа» і «становлення» суть синоніми; тому послідовний натуралізм може бути тільки «філософією становлення», специфічно сучасною формою якої є «еволюціонізм»[115]; та саме це, врешті-решт, повинно було зіграти проти «раціоналізму», закидаючи розуму неспроможність адекватно вправлятись із мінливістю та чистою множинністю та марність його спроб із охоплення нескінченної складності чуттєвих речей своїми поняттями. До такої позиції пристає особлива форма «еволюціонізму», Берґсонівський «інтуїтивізм», котрий є не менш індивідуалістичним та антиметафізичним, аніж сам «раціоналізм». І він, критикуючи останній, падає ще нижче, звертаючись до інфрараціональних якостей, до невиразно означеної чуттєвої інтуїції, змішаної з уявою, інстинктом та почуттям. Показово, що тут уже йдеться не про істину, а лише про редуковану до чуттєвої сфери «реальність», яка мислиться як дещо сутнісно плинне та нестале; в таких теоріях інтелект насправді зводиться до свого найнижчого складника, а сам розум може й зовсім відкидатись, за винятком причетності до обробки матерії в промислових цілях. Після цього вже залишався лише один крок: повне й абсолютне відкидання інтелекту і знання та витіснення «істини» «утилітарністю»; цей крок належало зробити «прагматизму», який ми вже попередньо згадували. І тут ми стикаємося не з суто людською сферою, як у випадку з раціоналізмом, оскільки звернення до «підсвідомого»[116], котре знаменує повне повалення нормальної ієрархії, фактично зводить нас до «недолюдського». Таким, у загальних рисах, був шлях, на який ступила «профанна філософія», будучи полишеною сама на себе та прагнучи скути всяке пізнання своїм горизонтом; доти, доки ще існувало вище знання, подібне не могло статися, оскільки принаймні філософія була змушена поважати те, що було недоступним для неї й чого вона не могла спростувати; та коли це вище знання зникло, його заперечення було піднесене до рівня теорії, й звідси бере початок уся сучасна філософія.
Але годі вже говорити про філософію, не варто приділяти їй надмірної уваги, яким би не було її місце у сучасному світі; здебільшого філософія цікавить нас тією мірою, якою вона відображає основні тенденції того чи того періоду, а не породжує їх; якщо ж вона і скеровує їх, то це лише вторинний чинник. Так, наприклад, не підлягає сумніву той факт, що сучасна філософія відкривається Декартом[117]; та той вплив, який він справив на свій час, а згодом і на власних послідовників, був би неможливим, якби його концепції не погоджувались із тенденціями, що існували, які більшою мірою поділяли його сучасники; сучасний дух віднайшов себе у картезіанстві й завдяки йому набув яснішого самоусвідомлення. Крім того, якщо разючі зміни, подібні до тих, які відбулися паралельно з утвердженням картезіанства[118] у сфері філософії, виявляються в інших сферах, вони зазвичай є радше наслідками, а ніяк не відправними точками; вони не є чимось спонтанним, це продукт ширшої прихованої роботи. Якщо така людина, як Декарт, є особливо показовим прикладом сучасної девіації, якщо він деякою мірою втілює її тенденції, він усе ж не є першим та єдиним відповідальним за це, тож, аби відшукати самі витоки девіації, необхідно зазирнути ще далі. Так само Відродження[119] і Реформація[120], які прийнято вважати першими великими проявами сучасного духу, радше довершили розрив із традицією, ніж спровокували його; ми вважаємо, що початок цього розриву датується XIV століттям, й саме цим періодом, а не подіями, що відбулись через одне-два століття, слід відкривати сучасність.
111
Натуралізм — уявлення про світ, за яким все існуюче, включаючи дух і духовний вимір, є проявом природи й існує за законами природи
112
Релятивізм — методологічний принцип наукового і філософського мислення, світоглядна позиція, які полягають у тому, що абсолютизують відносність та умовність змісту пізнання
113
Іммануїл Кант (1724–1804), засновник німецької класичної філософії, який спробував самостійно відповісти на нерозв’язані класичні філософські проблеми (наприклад, пізнаваність світу та її межі), тобто критично їх переосмислити. Основна теза «критицизму» Канта така: споглядання без понять — сліпі, поняття без споглядань — порожні. За пізнавальними межами людини він залишає речі в собі, це — Бог, свобода волі, безсмертя душі, буття яких стверджується не знанням, а вірою
114
Огюст Конт (1798–1857), французький філософ, засновник позитивізму або першого позитивізму. Представники цієї філософської течії вважали, що пізнання потрібно позбавити будь-якого філософського осмислення, а саму філософію замінити науками (позитивними науками): математикою, астрономією, фізикою, хімією, біологією і соціологією (термін «соціологія» був запропонований Контом)
115
Еволюціонізм — система ідей і концепцій, насамперед у біології, які стверджують історичний і прогресивний розвиток біосфери Землі, який у свою чергу є складником глобального процесу еволюції всесвіту. На відміну від традиційного циклічного уявлення про розвиток життя на Землі й у Всесвіті, еволюціонізм — це лінійна модель
116
Інтенції французького мислителя спрямовані у бік інтелектуальної інтуїції та надсвідомого, які ієрархічно вивищуються над підсвідомим, раціональним і чуттєвим людини. Тому останні зазнають його критики
117
Ототожнення Ґеноном філософії Декарта з початком сучасної філософії — ще одна її важлива характеристика
118
Картезіанство, від латинського Cartesius, тобто латинізованого імені Декарта
119
Відродження або Ренесанс (французька, Renaissance — Відродження) — доба розвитку європейської культури (XIV–XVI століття), яка впроваджує ідеали гуманізму та звертається до античної спадщини. Ставлення Р. Ґенона до Відродження негативне
120
Реформація (латина, reformation — виправлення, перетворення, реформування) — широкий антикатолицький і суспільно-політичний рух у Європі XVI — початку XVII століть. Ставлення Р. Ґенона до Реформації негативне