Та повернімось на мить до звички привносити дискусію навіть у ті сфери, де в ній немає потреби, та чітко проголосимо: «апологетична» позиція як така є надзвичайно вразливою, оскільки вона є виключно позицією «захисту» в юридичному сенсі слова; недарма сам термін походить від слова «апологія», що означає захисну промову, й яке, наприклад, в англійській мові зазвичай переймає значення слова «виправдання», також у юридичному сенсі слова; це вказує на те, що виключна увага, яку приділяють «апологетиці», є незаперечним свідченням слабкості релігійного духу. Ця слабкість проступає ще виразніше, коли «апологетика» вироджується до вищезгаданих «профанних» за методою та точкою зору дискусій, у яких релігія розглядається в тій самій площині, що й найбільш умовні та гіпотетичні філософські, наукові та псевдонаукові теорії[133], де, з метою показної «поступливості», може допускатись правомочність концепцій, котрі мають на меті лише одне — знищити релігію як таку; ті, хто діє у цей спосіб, свідчать на користь того, що вони й самі не усвідомлюють істинний характер вчення, уповноваженими представниками якого себе вважають. Тим, хто справді має право говорити як представник традиційної доктрини, не варто сперечатися з «профанами» та вступати у «полеміку»; вони повинні лише викласти доктрину такою, якою вона є, тим, хто спроможний її осягнути, й засуджувати будь-яку хибу, виводячи її на світло істинного знання. Їхня роль полягає не в тому, щоби брати участь у боротьбі та компрометувати доктрину, а у винесенні суджень, право на яке вони отримують через принципи, в яких вони черпають натхнення. Сфера боротьби — це сфера дії, тобто індивідуальна й плинна; «непорушний рушій» породжує і скеровує рух, не будучи залученим у нього; знання освячує дію, не розділяючи її мінливість; духовне скеровує мирське, не змішуючись із ним; це дає всьому залишатись на своєму рівні та займати належний ранг, котрий відведено йому в універсальній ієрархії; та де у сучасному світі можемо ми відшукати ідею істинної ієрархії? Ніхто і ніщо сьогодні не перебуває на своєму належному місці; люди більше не вбачають ніякого істинного авторитету в духовному порядку й ніякої законної влади на рівні мирському; «профани» дозволяють собі дискутувати щодо сакрального, оскаржуючи його характер чи навіть заперечуючи саме його існування; нижче судить вище, невігластво накладає обмеження на мудрість, омана превалює над істиною, людське витісняє божественне, земля панує над небом, індивід стає мірою речей і претендує на те, щоб диктувати всесвіту закони, цілком і повністю виведені з відносного й схильного впадати в оману розуму. «Горе вам, проводирі ви сліпі!»[134] — сказано в Євангелії; сьогодні ми повсюдно зустрічаємо лише сліпців, котрі ведуть за собою інших сліпців, яких вони неминуче приведуть до прірви, де разом і загинуть, якщо їх вчасно не спинити.
Розділ VI
Соціальний хаос
У нашому дослідженні ми не маємо наміру особливо концентруватися на розгляді соціальної дійсності, яка цікавить нас лише побічно, будучи досить віддаленою сферою застосування фундаментальних принципів[135], тому в ній жодним чином не вдасться покласти початок відновленню сучасного світу. Фактично відновлення, що провадилося би у зворотному порядку, тобто зважаючи на наслідки, а не принципи, не мало би міцного базису та було б цілковито ілюзорним; жодна стабільність не змогла би постати з цього, тож усе було б невдовзі приреченим починатися спочатку, тому що ми не змогли б дійти згоди щодо найважливіших істин. Ось чому ми не можемо розглядати обставини політики як дещо більше від звичайних зовнішніх проявів ментальності епохи; втім, навіть у такому випадку ми не можемо повністю ігнорувати прояви сучасного хаосу в соціальній сфері.
Як ми вже показали, за сучасного стану західного світу ніхто більше не посідає місця, що пасувало би йому згідно зі своєю природою; саме це мається на увазі, коли йдеться про те, що каст більше не існує, адже каста, в істинному традиційному сенсі, слугує виразником самої індивідуальної природи з усіма особливими схильностями, що витікають із неї та зумовлюють тяжіння людини до виконання тієї чи іншої конкретної функції. Оскільки приналежність до будь-якої функції більше не підпадає під дію якогось законного правила, це неминуче приводить до того, що кожна людина вимушена займатись тим, що в більшості випадків найменше їй пасує; визначення ролі, яку людина відіграватиме у суспільстві, лягає на плечі не випадку, якого насправді не існує[136], а ілюзії випадковості, тобто плутанини з різноманітних раптових обставин; водночас єдиний глибинно значущий чинник враховується менше за решту, ми маємо на увазі принципову розбіжність природи людей. Причиною всього цього хаосу є заперечення самих цих розбіжностей, із яких постає будь-яка соціальна ієрархія; таке заперечення спочатку не було цілком усвідомленим, воно було більше практичним, аніж теоретичним, оскільки змішання каст передувало їх повній ліквідації, або ж, іншими словами, все почалося з неправильного розуміння людської природи, що вже згодом вилилось у повне її ігнорування, і це заперечення було пізніше увіковічено людьми сучасності у псевдопринципі, що називається «рівність»[137]. Неважко довести, що рівність узагалі неможлива — з тієї лише причини, що не можуть існувати дві окремі істоти, чиї якості були би докорінно відмінними та водночас цілковито схожими між собою; набагато складніше висвітлити всі абсурдні наслідки цієї химеричної ідеї, посилаючись на яку людям намагаються нав’язати суцільну одноманітність, наприклад, запроваджуючи єдину освіту для всіх — ніби всі однаково здатні осягати ті самі речі, для розуміння яких будуть придатними єдині методи. Нам також варто придивитись, чи не є це насправді питаннями «вивчення», а не «розуміння», витіснення інтелекту пам’яттю в концепції вербальної та «книжкової» сучасної освіти, мета якої полягає у накопиченні рудиментарних та різнорідних понять, у рамках якої якістю жертвують на користь кількості, як і всюди у сучасному світі; причини ж цього ми розберемо пізніше, та це повсякчас розчинення в множинності. У цьому контексті ми могли б довго розбирати недоліки «примусової освіти»; однак тут не місце для цього, тож, аби не виходити за встановлені нами рамки дослідження, нам слід задовольнятися вказівкою на причини такого наслідку теорій «рівності», що лежать посеред надзвичайно різноманітних елементів хаосу, яких сьогодні вже надто багато, щоб намагатись полічити їх, не пропустивши жодного.
133
Ця слабкість релігійного духу, як її описує Р. Ґенон, стала одним із сучасних трендів
135
Натомість соціальна проблематика стає дедалі популярнішою в сучасному світі
136
Те, що люди називають випадковістю, є нічим іншим, як звичайним незнанням причин, якби було сказано, що дещо трапляється випадково — тобто за відсутності причини — таке припущення було би абсолютно суперечливим.
137
Популярний у сучасному світі концепт рівності є однією зі складників девізу Франції «Свобода, рівність, братерство» (французька, liberté, égalité, fraternité), який виник під час Французької революції