Стикаючись з ідеями «рівності» і «прогресу» або з іншими «світськими догмами», більшість яких остаточно сформувалася в XVIII столітті, ми, природно, не можемо припустити, що такі ідеї з’явилися спонтанно. Вони насправді є істинними «навіюваннями», котрі можуть впливати виключно на середовище, що готове прийняти їх; вони не творили з нуля ситуацію, в якій опинився сучасний дух, проте значною мірою сприяли її збереженню та розвитку, який навряд відбувся би без них. Якщо ці навіювання втратять свою силу, загальна ментальність буде близькою до зміни напрямку; саме тому їх так ретельно підтримують усі ті, хто зацікавлений у збереженні, а, можливо, й подальшому загостренні цього хаосу, інакше чому, в той час як стверджується, буцімто все нині відкрите для обговорення, вони є єдиними речами, котрі ніколи не можуть стати предметом дискусії. Крім того, не так просто з’ясувати, наскільки щирими є пропагандисти подібних ідей та якою мірою вони розбираються у власній брехні й, вводячи в оману навколишніх, обманюють себе. У такій пропаганді саме ошукані люди найчастіше слугують найкращим інструментом для обману інших, адже їм не потрібно симулювати власну переконаність, і це підкупає; однак за всім цим, принаймні на початку, неодмінно стоїть більш свідома дія, спрямувати яку можуть лише ті люди, котрі чудово розуміють, що робити з ідеями, які вони у такий спосіб приводять у рух. Ми говорили про «ідеї», однак це слово тут недоречне, оскільки абсолютно очевидно, що мова йде не про чисті ідеї та не про те, що хоч якось стосується інтелектуального порядку; вони фальшивки, втім, краще було б означити їх як «псевдоідеї», що націлені на провокування сентиментальних реакцій — найдієвішого та найпростішого способу впливу на маси. У подібних випадках слова важать більше за поняття, які вони покликані репрезентувати, й більшість «ідолів»[138] сучасності є насправді просто словами, адже тут ми натрапляємо на незвичне явище, що зветься «вербалізм», де звучання слів досить, щоб створити ілюзію думки. У цьому контексті надзвичайно показовим є приклад впливу ораторів на натовп, та немає потреби його пильно вивчати, щоб зрозуміти, що тут справді залучений метод навіювання, який цілком можна порівняти з таким у гіпнотизерів[139].
Та облишмо детальніші міркування з цього приводу й повернімося до наслідків, які передбачають заперечення будь-якої істинної ієрархії, та зауважимо, що нині людина не лише виключно випадково виконує власну функцію — що є хибою, котра, за нормальних умов, була би винятком — а й трапляється таке, коли одна людина почергово виконує абсолютно різні функції, так ніби вона здатна змінювати свої схильності за власним бажанням. Це може здатися парадоксальним в епоху граничної «спеціалізації», втім, таким є стан справ, особливо у сфері політики; незважаючи на те, що компетентність так званих «спеціалістів» найчастіше є досить ілюзорною або, щонайменше, обмеженою надзвичайно вузькою сферою, віра у цю компетентність усе ж являється фактом, і можна запитати, чому ця віра не важить, коли справа доходить до кар’єри політиків, яким рідко здатна зашкодити навіть найбільша некомпетентність. Однак, якщо замислитись, можна із легкістю помітити, що дивуватись нічому, і це лише один з природних результатів «демократичної» концепції, згідно з якою влада одержується знизу та спирається на більшість, що обов’язково передбачає відсутність компетентності, котра є принаймні відносною вищістю, а тому й привілеєм меншості[140].
138
«Ідоли» сучасності — можлива алюзія на ідолів Френсіса Бекона (1561–1626), англійського політика і філософа, одного із засновників емпіризму. Він виокремив чотири види ідолів: роду, печери, ринку (площі) і театру
139
Торкаючись навіювань, мас і натовпу Р. Ґенон описує тогочасні тенденції, які з часом стануть визначальними. Одним із перших до психології мас і натовпу звернувся французький психолог, соціолог та антрополог Гюстав Лебон (1841–1931) у своїх роботах «Психологія народів» (1894) і «Психологія мас» (1895)
140
Цей абзац дивним чином відображає сучасну політичну ситуацію у світі і в Україні