Тому ми змушені одразу ж заявити, що ідея, згідно з якою більшість повинна самостійно встановлювати закон, докорінно неправильна, та навіть якщо вона є здебільшого теоретичною і не може відповідати дійсності, все ж треба пояснити, як їй вдалось осісти у сучасній свідомості та які тенденції цієї свідомості вона задовольняє, принаймні поверхово. Найбільш очевидним недоліком тут є щойно висвітлене положення: думка більшості може бути тільки вираженням некомпетентності, що випливає з браку розуму чи простого невігластва; цінними в цьому випадку будуть деякі спостереження зі сфери «психології мас», котрі нагадають, зокрема, про загальновідомий факт — усі психічні реакції індивідів, які є складниками натовпу, приводять до результату на рівні навіть не середніх, а найнижчих елементів[144]. Варто також вказати, як деякі сучасні філософи хотіли відтворити «демократичну» теорію, яка стоїть на позиціях превалювання думки більшості, в інтелектуальній сфері, стверджуючи, що вони вбачають «критерій істини» в тому, що зветься ними «загальною згодою»[145]. Та навіть якщо ми припустимо, ніби існує питання, з приводу якого панує суцільна згода поміж людьми, сама ця згода аж ніяк не може вважатися за доказ; крім того, якщо подібна єдність поглядів справді існує — що тим більш сумнівно, бо все ще існує безліч людей, котрі не мають власної думки з жодного питання, та навіть ніколи його не ставили — не можливо було би довести її на практиці, так що те, на що посилаються як на ознаку істинності, є нічим іншим, як згодою невеликої кількості людей, належних до окремого середовища, обмеженого у часі та просторі. У цій сфері стає ще очевидніше, що теорії бракує основи, оскільки їй легше уникнути впливів сентиментів, які, навпаки, фактично неминуче вступають у гру, коли справа стосується сфери політики; і саме цей вплив виявляється однією з головних перешкод на шляху до розуміння окремих речей, навіть серед тих, хто інакше був би наділеним достатніми для цього інтелектуальними якостями; емоційні імпульси заважають роздумам, тож одне з найбільш вульгарних політичних умінь полягає у використанні цієї несумісності.
Та занурімося у суть питання: який він — цей закон найбільшої кількості, до якого закликають пристати сучасні уряди та від якого, як вони самі стверджують, вони отримують своє єдине виправдання? Це звичайний закон матерії та грубої сили, той самий закон, завдяки якому маса, що приводиться до руху своєю вагою, розтрощує все, що опиняється у неї на шляху; тут та сама точка дотику між «демократичною» концепцією і «матеріалізмом», що є винуватцем такого тісного зв’язку між цією концепцією та сучасною ментальністю. Це повне повалення нормального порядку, оскільки це проголошення вищості множинності як такої, вищості, котра фактично існує виключно в матеріальному світі[146]; в духовному ж світі — чи, простіше, в універсальному порядку — на вершині ієрархії розміщується єдність, тому що саме вона є принципом, із якого виходить всяка множинність[147]; та коли принцип заперечується чи втрачається з поля зору, залишається чиста множинність, що ототожнюється з матерією. До речі, алюзія на силу тяжіння, якою ми скористались вище, введена не лише з метою звичайного порівняння, оскільки у сфері фізичних сил сила тяжіння природно репрезентує низхідну та стискаючу тенденцію, що тягне за собою обмеженість, що все зростає, й прямує до множинності, котра в цьому випадку зображується як усе більша щільність[148]; ця тенденція визначає спрямування розвитку людської діяльності від самого початку сучасної епохи. Також варто зауважити, що, завдяки своїм властивостям одночасного поділу та обмеження, матерія є тим, що вчення схоластики[149] називає «принципом індивідуації»[150], котрий відсилає нас до сказаного раніше з приводу індивідуалізму: та сама тенденція, про яку ми щойно згадували, є тенденцією «індивідуалізації», відповідно до якої реалізовується те, що юдейсько-християнська традиція йменує «гріхопадінням», яке суще коїть унаслідок відриву від початкової єдності[151]. Множинність, що розглядається у відриві від свого принципу і яку неможливо повернути до єдності, представлена у соціальній сфері колективом, котрий є виключно арифметичною сумою індивідів-складників, так відбувається з огляду на те, що такий колектив не прив’язаний до жодного принципу, що був би вищим від індивіда; і закон колективу в цьому випадку — це закон найбільшої кількості, на основі якого зводиться «демократична» ідея.
144
У той час як французький мислитель критично оцінює роль мас і натовпу, помітні політичні події останніх років: акції протесту, революції тощо — у багатьох країнах світу відбуваються саме за участі сотень тисяч і мільйонів людей. І, судячи з усього, ця тенденція на збільшення питомої ваги мас і натовпу в локальній і світовій політиці зростатиме. Не є винятком і Україна. Особливої популярності у світі набуває і проведення загальнонаціональних (загальнодержавних) референдумів, як однієї з дій прямої демократії. Для деяких країн, наприклад, Швейцарії, проведення різноманітних референдумів стало буденністю
145
Можливо, мається на увазі теорія суспільного договору, що з’являється в Європі у XVII–XVIII століттях. Вона, зокрема, передбачає, що люди погоджуються поступитися частиною своїх свобод і підкоритися верховній владі або приєднатися до рішення більшості в обмін на захист своїх прав. Нідерландський юрист Гуґо Ґроцій (1583–1645), англійські філософи Томас Гоббс і Джон Локк (1632–1704), французький філософ-просвітник Жан Жак Руссо (1712–1778), Іммануїл Кант — ключові теоретики теорії суспільного договору
146
Слід звернутись до св. Фоми Аквінського, аби пересвідчитись, що numerus stat ex parte materiae.
147
В даному випадку, як і в решті, аналогія між одним порядком реальності та іншим застосовується в суто зворотному сенсі.
148
Ця тенденція є тим, що індуїстська доктрина називає тамас, і яку вона ототожнює з невіглаством та темністю; зазначимо, що згідно зі сказаним щодо застосування аналогії, розглядувані стиснення та ущільнення протилежні концентрації, передбаченій у духовному чи інтелектуальному порядку, так що, яким би дивним це не здавалося на початку, ця тенденція співвідноситься із поділом та розчиненням у множинності. Те саме стосується й одноманіття, що реалізується знизу, на найнижчому рівні, відповідно до концепції «рівності», яка протистоїть вищій та принциповій єдності.
149
Схоластика (давньо-грецька, σχολαστικός — учений) — систематична релігійно-філософська думка у середньовічній Європі, представники якої працювали як у католицьких монастирях, так і в університетах; загалом є синтезом християнської теології з вченням Аристотеля
150
Згадуючи принцип індивідуації, очевидно, Р. Ґенон мав на увазі однойменний трактат «De principio individuationis» середньовічного теолога, філософа-схоласта, святого Томи Аквінського (1225–1274). Індивідуація — поняття, яке позначає виокремлення індивідуального з універсального та взаємодію між ними. Людині, за Томою Аквінським, властива подвійна складність, оскільки вона не є ні чисто духовною, ні чисто матеріальною істотою, поєднуючи сутність й існування, матерію та форму
151
Ось чому Данте розміщує символічну обитель Люцифера в центрі Землі, тобто в точці, де сили тяжіння сходяться з усіх боків; з даної точки зору, вона є протилежністю духовного або «небесного» центру тяжіння, який у більшості традиційних доктрин символізується сонцем.