Нині необхідно враховувати таке: еліта й досі існує у східних цивілізаціях, і, незважаючи на те, що її кількість й надалі зменшується через вторгнення сучасності, вона все ж існуватиме до самого кінця, тому що зобов’язана вберегти сховище безсмертної традиції та забезпечити передачу всього, що буде збережено. На Заході ж, навпаки, така еліта нині вже відсутня; питання полягає у тому, чи вдасться їй наново сформуватися до кінця нашої епохи, іншими словами, чи долучиться західний світ до процесу збереження та передачі; якщо цього не станеться, результатом буде остаточна загибель його цивілізації, оскільки майбутньому бракуватиме придатного для використання елементу, тому що будь-який відбиток традиційного духу буде втрачено. Порушене в такий спосіб питання може мати лише другорядне значення з точки зору кінцевого результату; втім, воно представляє деякий інтерес із точки зору відносного, яке ми змушені брати до уваги, якщо погодимось врахувати особливі умови періоду, в якому ми живемо. У принципі, можна просто вказати на те, що, незважаючи ні на що, західний світ є частиною цілого, від якого він, як здається, відокремився із початком сучасності, та у завершальній інтеграції циклу всі частини віднайдуть своє місце; але це не обов’язково передбачає попередню реставрацію західної традиції, оскільки сама вона може бути збережена тільки в стані перманентної здійсненності в самому її джерелі, поза всякою особливою формою, яку вона приймає у певний момент. Ми це просто зауважуємо, оскільки повне розуміння цих речей вимагає дослідження природи зв’язку примордіальної традиції із традиціями підлеглими[181], що ми не маємо наміру обмірковувати тут. Такою ввижається найбільш несприятлива ситуація для західного світу як такого, його ж поточний стан викликає побоювання, що саме такий результат і є найвірогіднішим; однак ми вже зазначали, що надія на краще вирішення ще не остаточно втрачена.
Сьогодні на Заході, всупереч загальноприйнятій думці, значно більшою є кількість людей, які починають розуміти, чого бракує їх цивілізації; якщо вони поки обмежуються не до кінця окресленими пориваннями та часто безплідними пошуками, навіть якщо деколи їм бракує реальних свідчень, якими ніхто не в змозі їх забезпечити, оскільки відсутня організація, котра могла би запропонувати їм необхідне доктринальне керівництво. Звісно, ми не маємо на увазі тих, хто віднайшов це керівництво у східних традиціях і, отже, інтелектуально опинився поза межами західного світу; люди, котрі репрезентують цей виняток, ніяк не можуть розглядатися як складова та невід’ємна частина західної еліти; вони насправді є продовженням східної еліти, яка може стати сполучною ланкою між ними та західною елітою в той день, коли остання нарешті сформується; сама ж західна еліта, за визначенням, має зорганізуватися з власне західної ініціативи, і саме в цьому полягає головна складність. Уможливити таку ініціативу здатні лише два способи: або Заходу вдасться віднайти необхідні засоби у собі через повернення до власної традиції, повернення, яке дорівнювало би спонтанному пробудженню прихованих можливостей, або ж окремі західні елементи виконають роботу з відновлення з допомогою знання східних доктрин, знання, що не зможе вважатися безпосереднім — оскільки самі ці елементи мають залишатися західними — та може засвоїтись через непрямий вплив, здійснюваний через посередників, приклад яких ми щойно наводили. Перша з цих двох гіпотез здається маловірогідною, тому що вона передбачає існування на Заході принаймні однієї точки, в якій традиційний дух зберігся би повного мірою, а таке існування, попри деякі твердження, вважається нам дуже сумнівним; друга ж гіпотеза заслуговує на детальніший розгляд.
181
Підсумовуючи свій виклад, Р. Ґенон звертає увагу на наявну субординацію між традиціями: від примордіальної до інших, архаїчних та історичних