Усе, що ми казали вище про розвиток проявів, забезпечує нас уявленням, насправді правильним при загальному розгляді, втім, воно залишається надто спрощеним та схематичним, оскільки здатне схилити до думки, що розвиток відбувається по прямій лінії, в одному напрямку та без будь-яких коливань; та дійсність є набагато складнішою. Насправді, як ми вже встигли згадати, необхідно простежувати дві тенденції в усіх речах — одну низхідну, а іншу висхідну, які інакше можна уявити як відцентрову та доцентрову; переважанням тієї чи іншої тенденції зумовлюються дві взаємопов’язані фази прояву, де перша представлена відходом від принципу, а друга — поверненням до нього, ці фази також почасти символічно порівнюють із серцебиттям чи двома фазами дихання. Хоча ці дві фази найчастіше розглядають як послідовні, слід усе ж розуміти, що дві відповідні тенденції завжди присутні одночасно, хоча й у різних пропорціях; та іноді, у певні критичні моменти, коли низхідна тенденція, здається, врешті-решт превалює у загальному розвитку світу, необхідними стають спеціальні заходи, спрямовані на посилення протилежної тенденції та відновлення принаймні відносної рівноваги, наскільки це дозволено умовами моменту. У цей спосіб уможливлюється часткове відновлення, в результаті якого падіння можна тимчасово припинити чи нейтралізувати[17].
Неважко зрозуміти, що наведені нами традиційні свідчення, які ми обмежили лише схематичними обрисами, відкривають шлях для глибших та ширших концепцій, загалом відмінних від усіх намагань людей сучасності вибудувати «філософію історії». Однак у цей момент ми не маємо наміру повертатися до витоків нинішнього циклу, чи, іншими словами, до початку калі-юґи, наш інтерес, принаймні безпосередньо, зосередиться на набагато обмеженішому полі, а саме — останніх етапах цієї самої калі-юґи. Насправді ми можемо виокремити різні вторинні фази у кожному з великих періодів, про які йшла мова, і ці фази являють собою численні підрозділи всередині них; тому що кожна частина є у деякому роді аналогічною цілому, ці підрозділи у меншому масштабі відтворюють, так би мовити, загальний хід великого циклу, в який вони інтегровані. Та знову ж таки, вичерпне вивчення способів застосування цього закону в кожному окремому випадку змусило би нас вийти за рамки, встановлені нами в контексті поточного дослідження. Для завершення цих попередніх міркувань ми згадаємо лише декілька особливо критичних епох, крізь які пройшло людство — вони належать до періоду, який ми звикли називати «історичним», оскільки він являє собою єдиний справді доступний для звичайної чи «профанної» історії період; у цей спосіб ми зможемо прийти до істинного об’єкта нашого дослідження, тому що останній із цих критичних періодів — ніщо інше, як те, що прийнято називати сучасністю.
Це досить дивний факт, якому, здається, ніколи не приділяли належної уваги: він полягає у тому, що суто «історичний» період, у вищезазначеному сенсі, відкривається саме VI століттям до нашої ери[18], в цій точці ніби існує якийсь часовий бар’єр, який неможливо подолати, використовуючи доступні для звичайних дослідників засоби. Дійсно, починаючи з цього періоду, нам відкривається достатньо точна та усталена хронологія, в той час як у всьому, що йому передувало, ми здебільшого оперуємо лише приблизними даними, а датування, що пропонується для певних подій, часто варіюється в межах кількох століть. Це помітно навіть на прикладі країн, історія яких не обмежується для нас виключно декількома розкиданими залишковими свідченнями, таких як, наприклад, Єгипет. Та, можливо, ще більш дивовижним є те, що навіть у таких виняткових та особливих випадках, як, приміром, у випадку Китаю — який має хроніки, що стосуються ще давніших періодів, до яких застосовувалося датування на основі астрономічних спостережень, котрі не викликають сумнівів, — сучасні автори, втім, класифікують ці періоди як «легендарні», ніби існує сфера, в якій вони не можуть претендувати на достовірність. Тож так звана «класична» давнина є, по суті, давниною дуже відносною, набагато ближчою до сучасності, ніж до істинної давнини, тому що вона не сягає навіть середини калі-юґи, тривалість якої, згідно з індуїстською доктриною, становить лише десяту частину всієї манвантари, отже, з цього ми можемо судити, наскільки правомірними є вихваляння сучасних дослідників масштабом своїх історичних знань! На все це вони у намаганні виправдатись, ймовірно, вкотре дадуть відповідь, що ті періоди є всього-на-всього легендарними, тому їх і не варто брати до уваги; однак ця відповідь — лише визнання їх неуцтва та браку розуміння, що коріниться в їхній зневазі до традиції; дух сучасності, і це ми покажемо згодом, є нічим іншим, як антитрадиційним духом[19].
17
Це пов’язано з функцією «божественного збереження», репрезентованої в індуїстській традиції богом Вішну та, зокрема, вченням про аватари або «сходження» божественного принципу у видимий світ, втім розвити цю тему тут ми не маємо можливості.
18
Наголос на VI столітті до н.е., як на початку історичного періоду й історії в сучасному розумінні, дивним чином збігається з уявленням про осьовий час (німецька, Achsenzeit), запропонованим у 1949 році німецьким філософом і психіатром Карлом Ясперсом (1883–1969). К. Ясперс високо оцінював осьову добу
19
Ще одне важливе для Р. Ґенона протиставлення: традиція — антитрадиційна сучасність. Принагідно зауважимо, що до бінарних опозицій активно звертаються структуралісти