Сама «філософія» розглядатиметься нами в найбільш законному значенні слова, яке й представляло його первинний сенс, особливо, якщо правильними є свідчення, котрі приписують Піфагору першість у його вжитку: етимологічно воно означає ніщо інше, як «любов до мудрості»; тому передусім воно вказує на попередню умову, необхідну для досягнення мудрості, та, в ширшому розумінні, пошуки, що виходять із цієї умови та мусять привести до знання. Звідси слідує, що «філософія» є лише попередньою та підготовчою стадією, шляхом до мудрості чи ступенем, що відповідає її нижчому рівню[26]; подальше ж викривлення полягало в тому, що перехідний ступінь починав сприйматися як сама мета, а мудрість витіснялася «філософією», що вело до забуття істинної природи її первозданного сенсу[27]. Так і з’явилася так звана «профанна» філософія, удавана людська мудрість абсолютно раціонального порядку, котра витіснила істинну, традиційну, надраціональну та «нелюдську» мудрість[28]. І все ж дещо від цієї істинної мудрості ще було у давнину; це насамперед підтверджується сталістю «містерій», чия «ініціатична» природа не може бути оскаржена; також правдиво, що вчення самих філософів зазвичай мали як «екзотеричну», так і «езотеричну» сторони, причому остання залишала можливість пристати до більш високої точки зору, що чітко, хоча й, можливо, неповною мірою, проявилось через декілька століть у александрійців. Для остаточного формування «профанної» філософії як такої необхідно було залишити тільки «екзотеризм», повністю знехтувавши «езотеризм»; саме до цього повинен був привести розпочатий ще греками рух уже в наші часи. Тенденціям, які були характерними для них, судилося лише радикалізуватись, а надмірне значення, яке вони приписували раціональному мисленню, ставало дедалі підкресленішим на шляху до «раціоналізму», специфічного сучасного світогляду, що не просто ігнорує, а й відверто заперечує існування будь-чого надраціонального; та не будемо забігати наперед, адже нам ще доведеться повернутися до наслідків цього процесу та простежити їхній розвиток в іншій частині нашої роботи.
Вищесказане містить одну річ, вкрай важливу для розуміння проблеми, яку розглядаємо, — це пошук у «класичній» античності певних витоків сучасного світу; тому сучасність абсолютно не помиляється, коли стверджує, що вона базується на основі греко-латинської цивілізації та є її правонаступницею. Водночас варто зауважити, що сама правонаступниця досить сильно віддалилася від оригіналу, оскільки античність ще зберігала зв’язок речей із інтелектуальним та духовним порядком, еквівалент якого марно шукати у сучасності; в будь-якому випадку, обидві цивілізації являють собою два ступені прогресуючого затемнення істинного знання. Ми могли би уявити, як занепад античної цивілізації поступово виливається у стан, дуже подібний до того, який ми можемо спостерігати нині; та насправді цього не відбулось, і в історії Заходу настав черговий критичний період, що водночас був однією з тих епох відновлення, про які ми згадували раніше.
Це епоха зародження та експансії християнства, яка збіглася, з одного боку, з дисперсією єврейського народу, а з іншого — із завершальним етапом існування греко-латинської цивілізації; ми можемо дозволити собі доволі поверховий розгляд цих подій, незважаючи на їхню значущість, оскільки вони більше відомі широкому загалу, ніж попередньо згадані нами, а їхня синхронність привернула увагу навіть найменш проникливих істориків. Деякі ознаки, спільні як для епохи занепаду античності, так і для сучасності, також почасти опинялися в центрі уваги, і, не заглиблюючись в аспекти їхнього паралелізму, слід визнати, що схожість справді вражає. Суто «профанна» філософія почала активно поширюватися: поява скептицизму, з одного боку, та «моралізаторства» стоїків та епікурейців — з іншого, є свідченнями міри занепаду інтелектуальності. Водночас прадавні сакральні вчення, які ставали ледве зрозумілими через відсутність належного розуміння, виродились до рівня виключного «поганства», перетворившись на відверті «передсуди», тобто на речі, котрі втратили свій глибинний сенс та надалі існували винятково у зовнішніх проявах. Були й спроби протистояти цьому занепаду: сам еллінізм прагнув віднайти ключ до власного відродження в елементах, запозичених зі східних доктрин, з якими йому довелось увійти у контакт[29]; та цього вже було замало, греко-латинській цивілізації випало зустріти свій кінець, відновленню ж судилося прийти з інших місць та набути відмінних форм. Саме християнство доклало зусиль до цієї трансформації; й тут варто відмітити, що подібність, яка може бути встановлена між тим і нашим часами, можливо, і є одним із чинників, відповідальних за безладний месіанізм, свідками якого ми є сьогодні. Після бурхливого періоду варварських вторгнень, якого потребувала справа руйнації старого стану речей, було відновлено нормальний порядок, що протривав декілька століть; цим порядком було середньовіччя, таке незрозуміле для людей сучасності, котрі наразі нездатні осягнути всю повноту його інтелектуальності, та яким ця епоха здається безумовно ще більш чужою та далекою, ніж «класична» античність.
26
Співвідношення тут приблизно те саме, що й в даоській доктрині між станом «обдарованої людини» та «трансцендентної людини».
27
Таке розуміння філософії в сучасному світі зустрічається вкрай рідко, особливо, в університетських й академічних колах. Натомість підсилюється тенденція розглядати філософію наукою серед інших сучасних світських наук
29
Зв’язкам Європи зі Сходом Р. Ґенон приділяє окрему увагу як у цьому творі, так і в інших своїх роботах