Камілла Лекберґ
Крижана принцеса
Присвячую Вілле
1
Будинок запущений і порожній. Холод пробрався до кожного кутка. У ванні утворилася тонка льодяна кірка. Вона почала набувати блакитного кольору.
Йому здавалося, що вона була схожа на принцесу. Крижану принцесу.
Підлога, на якій він сидів, була крижаною, але холод його не бентежив. Він простягнув руку й доторкнувся до неї.
Кров на її зап’ястку, здавалося, уже давно захолола.
Кохання до неї ніколи не було сильнішим. Він ніжно торкався її руки так, неначе пестив душу, яка тепер залишила тіло.
Він не озирнувся, коли пішов. Це не прощання, а очікування нової зустрічі.
Ейлерт Берґ не був щасливою людиною. Його мучила сильна задишка, дихання було важким і хрипким, але він не вважав здоров’я найбільшою проблемою свого життя.
Свеа була такою гарною у свої юнацькі роки, що він ледве дочекався, поки опиниться з нею в спільному подружньому ліжку. Вона здавалася м’якою, дружньою й трохи сором’язливою. Та її справжня натура проявилася майже одразу під час юнацьких утіх. Вона рішуче тримала його під підбором майже п’ятдесят років. Проте Ейлерт жив таємницею. Він уперше спізнав шанс на мізерну свободу на схилі віку й не мав наміру його втрачати.
Усе своє життя він заробляв на хліб рибальством, і цього прибутку вистачало лише на те, щоб забезпечити Свеа та дітей. Після того, як він вийшов на пенсію, вони перебивалися з копійки на копійку. Без грошей у кишені не було можливості розпочати життя заново в якійсь іншій місцині, на самоті. Ця можливість з’явилася, як Божий дар, і — ба більше — це було надзвичайно легко. Якщо хтось хотів заплатити шалені гроші за певні години роботи на тиждень, то це вже їхня проблема. Він навіть не збирався скаржитися. Купюри в дерев’яній скарбничці за компостною купою приємно примножилися лише за рік, і зовсім скоро він матиме достатню суму, щоб поїхати в теплішу місцину.
Він зупинився, аби перепочити перед останнім крутим підйомом, і масажував свої руки, що тремтіли від болю. Іспанія або, можливо, Греція зможуть розтопити холод, що пробирав його ізсередини. Ейлерт вважав, що має як мінімум десять років перед тим, як склепить очі навіки, і від цього часу він хотів дістати максимум. Як кепсько від самої лише думки, що він проведе їх удома з цією старою!
Така щоденна ранкова прогулянка була єдиною порою, коли він мав спокій, і до того ж сприяла такій необхідній руханці. Він завжди йшов одним і тим самим шляхом, і ті, кому були знайомі його звички, часто виглядали його, щоб перемовитися словом. Особливе задоволення він діставав, спілкуючись із дівчиною-красунею з будинку на пагорбі біля школи Гокебакен. Вона бувала тут лише на вихідних, завжди йшла сама, але охоче зупинялася, аби поговорити про погоду. Пані на ім’я Александра також була зацікавлена Ф’єлльбаккою давніх часів, і це була тема, яку Ейлерт охоче обговорював із нею. Він милувався її вродою. Це було щось, що він розумів, навіть попри свій вік. Звичайно, про неї пліткували, але тільки почни слухати плітки — у тебе не залишиться часу ні на що інше.
Десь рік тому вона запитала його, чи не міг би він доглянути за будинком, якщо все одно завжди проходить повз нього зранку в п’ятницю. Будинок був старим, і теплопостачання, як і водопровід, було ненадійним, тож вона не мала жодного бажання залишатися в холодному домі на вихідні. Ейлерт отримав би ключ для того, щоб тільки зазирати всередину й упевнюватися, чи все гаразд. У районі трапилося досить багато зломів, тож він мав би пильнувати, чи немає пошкоджень на вікнах і дверях.
Таке завдання не було надто обтяжливим, і раз на місяць конверт із його іменем лежав у її поштовій скриньці із сумою, що здавалася йому величенькою. До того ж він вважав це приємним — відчувати, що робить хоч щось корисне. Досить важко тинятися без діла, коли звик усе життя працювати.
Ворота були перекошеними й не піддалися, коли він штовхнув їх ізсередини садової стежки. Вона була неприбраною, і Ейлерт задумався, чи не попросити йому когось із хлопців допомогти хазяйці, бо не бабська це робота.
Він порпався з ключем і боявся впустити його в глибокий сніг. Якби йому довелося стати на коліна, то вже ніколи не зміг би підвестися знову. Вхідні сходи взялися кригою й були слизькими, тож він тримався за перила. Щойно Ейлерт мав вставити ключ у замок, як побачив, що двері дещо прочинені. Він занепокоєно відчинив їх і зайшов до коридору.
— Агов! Чи є хто вдома?
Може, сьогодні вона повернулася трохи раніше? Тиша. Ніхто не відповів. Він побачив, як пара від його дихання покотилася з рота, і раптом усвідомив, що холод пробрався й до будинку. Ейлерт став нерішучим. Щось пішло не зовсім так, і йому вже не здавалося, що справа в поламаному котлі.
Він обійшов кімнати. Здається, нічого не чіпали. Будинок був так само охайним, як завжди. Відеомагнітофон і телевізор стояли на своїх місцях. Після того, як Ейлерт оглянув увесь перший поверх, піднявся сходами на другий. Вони були стрімкими, тож йому довелося міцно триматися. Коли Ейлерт піднявся нагору, то зазирнув спочатку до спальні. Там було по-жіночому, але охайно, як і в усьому будинку. Ліжко було застелене, біля його краю стояла валіза. Ніби нічого не розпаковували. Він почувався обдуреним. Може, вона заходила трохи раніше, помітила, що котел зламаний, і пішла на пошуки когось, хто міг би його полагодити… Зрештою, він і сам не вірив у таке пояснення. Щось було не так. Ейлерт почувався, немов перед наближенням шторму. Він і далі сторожко оглядав будинок. Наступною кімнатою було велике горище з похилим дахом і балками з дерева. Два дивани стояли один навпроти одного пообіч відчиненої топки. Кілька газет недбало лежали на журнальному столику, але загалом усе було на своїх місцях. Він знову зійшов на перший поверх. І навіть тут усе здавалося таким, як і мало бути. Ані кухня, ані вітальня не відрізнялися від свого звичайного стану. Єдина кімната, яку він іще не оглянув, — ванна. Щось змусило його засумніватися перед тим, як відчинити двері. Будинок був мовчазним і глухим. Ейлерт постояв і за хвилину вагання, усвідомивши, що поводиться трохи по-дурному, рішуче відчинив двері.
За хвилю він відскочив до вхідних дверей настільки швидко, наскільки дозволяв його вік. В останню мить згадав, що сходи слизькі, і вхопився за перила, щоб не вдаритися головою прямо об них. Він ішов засніженою садовою стежкою й вилаявся, коли ворота знову не піддалися. Опинившись на тротуарі, розгублено зупинився. Унизу на дорозі він побачив силует, що швидко наближався, і одразу впізнав у ньому дочку Туре — Еріку. Він погукав, щоб та зупинилася.
Вона втомлена. Смертельно втомлена. Еріка Фалк вимкнула комп’ютер і зайшла на кухню, аби налити в чашку трохи кави. Вона почувалася вичавленою в прямому розумінні цього слова. Видавництво очікувало перший рукопис книжки в серпні, та вона тільки взялася за роботу. Оповідь про Сельму Лаґерлеф — її п’ята біографія про шведських жінок-письменниць — мала стати найкращою, але Еріка була цілком виснажена, і їй бракувало натхнення. Уже понад 30 днів минуло з дня загибелі її батьків, але горе було так само сильним, як і тоді, коли вона отримала цю звістку. Прибрати вдома в батьків удалося не так швидко, як вона очікувала. Усе пробуджувало спогади. Кожна скринька, яку вона збирала чимало годин, і кожна фотографія з життя, яке, здавалося, було зовсім близько, але водночас дуже-дуже далеко. Пакування зайняло рівно стільки часу, скільки могло зайняти. Квартиру в Стокгольмі було винайнято надовго наперед, і Еріка могла сидіти тут, у будинку батьків у Ф’єлльбацці, і писати. Будинок стояв на околиці Селвіка, де було спокійно та мирно.
Еріка вмостилася на веранді й дивилася на шхери[1]. Краєвид ніколи не переставав захоплювати її. Кожна пора року була новою разючою сценою, та цей день був сповнений сліпучого сонця, що кидало каскади відблисків на кригу, яка товстою кіркою покрила воду. Її батько дуже любив такі дні.
1
Шхери — невеликі скелясті острови біля розчленованих берегів морів та озер, а також прибережні морські райони з такими островами, скелями. (