Перед тим як піти, він обережно поклав її руку так, як та й лежала.
І не озирнувся.
Еріка, раптово пробуджена від глибокого сну, спочатку не могла зрозуміти, що за звук змусив її прокинутися. Коли вона нарешті усвідомила, що її розбудив різкий дзвінок телефону, уся мелодія вже майже пролунала, і вона вистрибнула з ліжка, аби встигнути відповісти.
— Еріка Фалк. — Її голос звучав хрипко, і вона гучно відкашлялася, затуливши рукою слухавку.
— Ой, перепрошую, я розбудив тебе? Прошу вибачення.
— Ні, я вже прокинулася. — Відповідь прийшла сама собою, і Еріка відчувала, як непереконливо звучали її слова. Було зрозуміло, що вона, м’яко кажучи, щойно прокинулася.
— Прошу вибачення в будь-якому разі. Це Генрік Війкнер. Я нещодавно розмовляв із Бірґіт, і вона мене попросила зв’язатися з тобою. Їй зателефонував зранку якийсь нахабний комісар із поліцейської дільниці в Танумсгеде. Він досить неввічливо наказав їй зайти в поліцію. Імовірно, навіть моя присутність важлива. Він не захотів повідомляти докладну інформацію, але ми маємо свої припущення. Бірґіт дуже збентежена, і оскільки ані Карла-Еріка, ані Джулії зараз немає у Ф’єлльбацці через деякі обставини, хотів би запитати, чи не могла б ти зробити мені велику послугу — приїхати й побути з нею. Її сестра з чоловіком на роботі, тож вона зараз сама в них удома. Я зможу приїхати до Ф’єлльбакки лише за декілька годин і не хотів би, щоб вона залишалася на самоті так довго. Я розумію, що прошу забагато, і ми знаємо одне одного насправді не дуже добре, але мені більше немає до кого звернутися.
— Звісно, я приїду до Бірґіт. Без проблем. Мені треба лише вдягнутися, і я зможу бути в неї вже за п’ятнадцять хвилин.
— Чудово. Я безмежно вдячний тобі. Чесно. Бірґіт ніколи не була особливо стабільною, і я хочу, щоб біля неї хтось залишався, поки я не приїду до Ф’єлльбакки. Я зателефоную й скажу їй, що ти в дорозі. Я прибуду після дванадцятої, тоді зможемо поговорити. І ще раз дякую.
Усе ще із закислими очима Еріка поспішила до ванної, аби мерщій умитися. Вона вдягнулася в те, у чому була вчора, швиденько розчесала волосся, нафарбувала вії й менш ніж за десять хвилин уже сиділа за кермом. На дорогу від Селвіка до Талльґатан потрібно було не більше п’яти хвилин, тож майже секунда в секунду за п’ятнадцять хвилин після розмови з Генріком вона подзвонила у двері.
Здавалося, наче Бірґіт схудла на кілька кілограмів відтоді, як Еріка бачила її востаннє, і одяг вільно висів на ній. Цього разу вони не зайшли до вітальні, а спинилися на кухні.
— Дякую, що прийшла. Я так розхвилювалася, що не змогла б досидіти до приїзду Генріка наодинці зі своїми думками.
— Він казав, що тобі телефонували з поліції в Танумсгеде?
— Так, учора о восьмій зателефонував комісар Мельберґ і повідомив, що мені, Карлу-Еріку та Генрікові потрібно негайно прибути до відділення. Я пояснила, що Карл-Ерік змушений був терміново поїхати в справах, але завтра він повернеться. Запитала, чи можна, щоб ми всі разом прийшли завтра. Але для нього це виявилося неприйнятним, і він сказав, що хоче зустрітися хоча б зі мною та Генріком. Він поводився дуже нахабно, і, звісно ж, я негайно зателефонувала Генрікові, щоб він приїхав якомога швидше. Я почувалася загнаною й наляканою, і тоді Генрік запропонував зв’язатися з тобою й запитати, чи не змогла б ти приїхати на кілька годин. Сподіваюся, ти не подумала, що ми надто набридливі. Навряд чи тобі в радість мати справу з нашою сімейною трагедією, але я справді не знала, до кого мені звернутися. До того ж колись ти була майже дочкою в цьому будинку, і я подумала, що тобі, можливо…
— Не думай про це. Я охоче допоможу. Поліцейський сказав, про що йтиметься?
— Ні, він не хотів казати ані слова про це. Але я маю свої припущення. Мені здається, що вона не наклала на себе руки, я впевнена!
Еріка імпульсивно поклала свою руку на руку Бірґіт.
— Бірґіт, рідна, не роби поквапних висновків. Можливо, ти маєш рацію, але поки ми не дізнаємося точно, краще не загадувати.
Минуло ще кілька довгих годин за кухонним столом. Уже за деякий час розмова затихла, і єдине, що порушувало тишу, — цокання годинника. Еріка малювала кола вказівним пальцем навколо візерунка на гладенькій скатертині. Бірґіт була вдягнена в такий самий скорботний одяг, і її макіяж не змінився відтоді, як Еріка зустріла її того дня, але зараз її зовнішність оповили втома й смуток. Втрата ваги не прикрашала її, і тепер у неї з’явилися нові зморшки навколо очей і губ. Вона схопила свою чашку з кавою так сильно, що пучки пальців побіліли. Якщо таке довге очікування втомлювало Еріку, імовірно, для Бірґіт воно було нестерпним.
— Не розумію, кому знадобилося вбивати Алекс? Моя донька не мала ворогів. Вони з Генріком жили мирно, як і всі звичайні люди, — після довгої мовчанки слова Бірґіт прозвучали, мов грім ясенний.
— Ми поки не знаємо достеменно, чи її вбили. Не варто гадати, доки не дізнаємося, навіщо нас викликають до поліції, — повторила Еріка. Те, що Бірґіт не відповіла, вона розтлумачила як мовчазне визнання правильності власних слів.
Рівно о дванадцятій Генрік заїхав на невеличку стоянку навпроти будинку. Вони побачили його з вікна кухні й поспіхом підвелися й накинули на себе верхній одяг. Коли він подзвонив у двері, вони вже були готові йти й чекали на нього в коридорі. Бірґіт і Генрік поцілувалися в щічку, опісля настала черга Еріки прийняти таке саме привітання. Вона не звикла до подібних манер і хвилювалася, що може знітитися, якщо зробить щось не так. Однак упоралася вона швидко й легко та вмить відчула приємний аромат Генрікового лосьйону після гоління.
— Ти ж із нами поїдеш?
Еріка була вже на півдорозі до свого автомобіля.
— Не знаю…
— Я був би дуже радий.
Еріка перезирнулася з Генріком і, глибоко зітхнувши, сіла на заднє сидіння його «БМВ». День лише починався.
Вони їхали до Танумсгеде майже двадцять хвилин і лише холодно перекинулися кількома словами про погоду й зменшення чисельності населення в сільській місцевості, намагаючись зовсім не торкатися теми неминучого візиту до поліції.
Еріка сиділа на задньому сидінні автомобіля Генріка й дошукувалася відповіді на запитання, що вона там забула. Хіба їй бракує власних проблем і чи їх не задосить, аби не втручатися в справу вбивства, якщо все дійсно так? Якщо в поліції цю версію підтвердять, то ідея книжки розвалиться, наче картковий будиночок. Вона встигла лише окреслити перші штрихи, а тепер могла так само сміливо викинути написане в смітник. Ну, це принаймні змусить її зосередитися лише на написанні біографії. Хоча можна буде й переробити начерки. Можливо, так навіть ліпше. Розслідування вбивства, імовірно, стане в пригоді.
Раптом вона усвідомила, де перебуває й навіщо їде разом із Генріком і Бірґіт. Алекс не вигаданий персонаж, якого на власний розсуд можна було подати в перекрученому вигляді. Вона була справжньою людиною, яку любили справжні люди. Сама вона теж захоплювалася Алекс. Еріка роздивлялася Генріка в дзеркало заднього огляду: він досі мав незворушний вигляд, попри те, що вже незабаром дізнається, чи його дружину справді вбили. Хіба не трапляється часто так, що вбивцею є хтось із родини жертви? Еріці знову стало соромно за свої думки. Вона ледве змусила себе відмовитися від них і полегшено зітхнула. Тепер їй хотілося, аби все це закінчилося й можна було повернутися до своїх буденних турбот.
На письмовому столі лежали товстенні стоси паперів. Дивовижно, як маленька комуна Танум могла генерувати так багато злочинів. Звичайно ж, це переважно дрібні справи, але кожну заяву необхідно розглянути, а тому зараз він сидів за паперами, немов якийсь канцелярський щур. Було б не так кепсько, якби Мельберґ бодай трохи допомагав, а не цілий день висиджував своєю товстою дупою на стільці. Укотре йому доводилося виконувати роботу замість шефа. Патрик Гедстрем важко зітхнув. Якби він не ставився до цього з гумором, хоч і чорним, то довго не протягнув би. Однак останнім часом почав замислюватися, невже це насправді є сенсом його життя.