— Ні, ми довго думали й зрештою вирішили провести їх у будинку Бірґіт і Карла-Еріка у Ф’єлльбацці. Попри те, що трапилося там, я знаю, що Алекс любила цей будинок понад усе. У нас багато світлих спогадів, пов’язаних із ним, тож кращого місця, аби пом’янути її, годі шукати. Хоча я розумію, що тобі морально важко після побаченого. Звісно, у тебе не дуже світлі спогади від останнього візиту туди. Маю на увазі той день, коли ти її знайшла…
Еріка почервоніла від сорому, згадавши, яким насправді був її останній візит до будинку Алекс, і швидко відвернула погляд.
— Добре.
Еріка поїхала власним автомобілем і знову припаркувала його на стоянці за школою Гокебакен. У будинку було вже повно людей і, коли вона підходила до вхідних дверей, то завагалася: може, їй усе ж таки розвернутися й повернутися додому? Але хвиля нерішучості вмить змінилася впевненістю. Незабавом до неї підійшов Генрік і взяв її пальто. Шкодувати було вже запізно.
Усі гості товпилися біля столу, на якому стояв традиційний бутербродний торт. Еріка взяла великий шматок торта з креветками й швидко перемістилася в куток кімнати, аби в тиші поспостерігати за іншими присутніми.
Атмосфера здавалася напрочуд веселою й зовсім не відповідала приводу, з якого всі тут зібралися. Звідусіль долинали веселі голоси, а коли Еріка подивилася на людей навколо себе, то побачила на їхніх обличчях неживі, застиглі маски.
Еріка окинула поглядом кімнату. Бірґіт сиділа віддалік від гостей і, вмостившись на м’якому диванчику, витирала хустинкою очі. Карл-Ерік стояв позаду неї: однією рукою він притримував її за плече, а другою міцно тримав тарілку з бутербродним тортом. Генрік майстерно кружляв кімнатою: він походжав від одних гостей до інших, співчутливо брав їх за руки, кивав у відповідь на слова співчуття й стежив за тим, щоб кожен пригостився кавою та тістечком. У кожній кімнаті він був ідеальним господарем. Інколи навіть здавалося, що він хазяйнує на якійсь вечірці, а не на поминках дружини. Єдине, що виказувало його напруження й зажуру, — глибоке зітхання та короткі паузи, які він робив, аби зібратися із силами перед тим, як піти до іншої групи гостей.
Лише Джулія поводилася безсовісно й порушувала всі закони ввічливості. Вона зручно вмостилася на підвіконні, що прилягало до веранди. Закинувши ноги на підвіконня, Джулія втупила погляд у море й сиділа непорушно. Той, хто намагався дружньо наблизитися до неї зі словами підтримки та співчуття, повертався назад ні з чим. Вона ігнорувала всі спроби заговорити з нею й далі вперто вдивлялася в безмежне біле море.
Еріка відчула, як хтось легенько доторкнувся до її руки, і з переляку підстрибнула так, що аж кава вихлюпнулася на блюдце.
— Вибач, я не хотіла тебе налякати.
Франсін усміхнулася.
— Не переймайся. Я просто задумалася.
— Про Джулію? — Франсін кивнула в бік дівчини, що сиділа на підвіконні. — Я побачила, що ти дивишся на неї.
— Так, маю зізнатися, що вона зацікавила мене. Вона так сильно відособлена від усієї родини. Не можу зрозуміти, чи вона настільки зажурена через смерть Алекс, чи несамовито розлютилася з якоїсь невідомої мені причини. Не знаю.
— Ніхто не розуміє її. Та і їй непросто. Гидке каченя, що виросло разом із двома гарними лебедями. Її постійно всі відштовхували та ігнорували. Не те щоби вони колись говорили про неї погані речі, вона лишень була… небажаною. Наприклад, за той час, коли ми жили у Франції, Алекс жодного разу не згадала про неї. Якщо казати щиро, я дуже здивувалася, коли переїхала до Швеції та дізналася, що в Алекс є молодша сестра. Вона говорила про тебе більше, аніж про Джулію. Напевно, у вас були дуже особливі взаємини?
— Не знаю, що й сказати. Ми були дітлахами. Змалечку ми були подругами-нерозлийвода: ніколи не розлучалися й вірили в дружбу до схилу днів. Якби Алекс тоді не переїхала, то з нами трапилося б те саме, що й з іншими дівчатками, які виростають і стають підлітками. Ми сварилися б через хлопців, мали б різні смаки, опинилися б на різних щаблях соціальної драбини й знайшли б собі інших подруг, які були б нам краще підхожі там, де ми опинилися б або хотіли б опинитися. Звісно, Алекс навіть у дорослому віці відігравала важливу роль у моєму житті. Я замислювалася над тим, чи зробила або сказала щось неправильно. Алекс дуже швидко віддалялася й одного дня зникла з мого життя назавжди. Коли ми знову зустрілися після того, як багато років не бачилися, то були чужими одна одній. На диво, мені зараз здається, наче я заново з нею знайомлюся.
Еріка згадала про сторінки майбутньої книжки, що в неї вдома були вже зібрані у високу купку. Досі вона мала лише начерки: поєднання вражень і свідчень інших людей, які були близькими Алекс, із власними думками та роздумами. Вона зовсім не уявляла, як їй звести всю інформацію докупи, але знала достеменно, що обов’язково має це зробити. Письменницький інстинкт підказував їй, що це хороший шанс написати щось справжнє, але вона й гадки не мала, де саме її необхідність як письменниці межує з особистою прив’язаністю до Алекс. Допитливість, необхідна для написання книжки, тягнула Еріку на пошуки ключа для розкриття таємниці про смерть Алекс. Особиста прив’язаність перемагала. Вона могла б забути про Алекс і її долю, а також відвернутися від її прибитої горем сім’ї й присвятити час собі та власним турботам. Натомість зараз стояла в кімнаті, заповненій людьми, які її зовсім не знали.
Еріка згадала. Вона зовсім забула про картину, яку нещодавно побачила в шафі Алекс. Умить вона зрозуміла, чому теплі кольори, якими невідомий митець зобразив оголене тіло Алекс, були їй такими знайомими. Вона повернулася до Франсін.
— Ти знаєш, коли я зустріла тебе в галереї…
— Так?
— Там була одна картина, одразу біля дверей. Велике полотно, намальоване лише теплими кольорами: жовтим, червоним та помаранчевим…
— Так, я зрозуміла, про яку ти говориш. Що з нею? Не кажи, що ти хочеш її купити! — Франсін усміхнулася.
— Ні, але мені дуже цікаво, хто її автор.
— Ой, це дуже сумна історія. Художника звати Андерс Нільссон. Він із Ф’єлльбакки. Алекс помітила його. Він неймовірно талановитий. На жаль, він дуже залежний від алкоголю, що й руйнує його перспективи як митця. Сьогодні замало лише віддати свої картини до галереї та сподіватися на успіх. Митець також має бути здібним маркетологом: відвідувати вернісажі, виставки й бути «живописцем» завжди. Андерс Нільссон — затятий алкоголік, який не годен навіть придбати меблі у власну квартиру. Час від часу ми продаємо картини відвідувачам галереї, які, подивившись на них, визнають талант митця. Однак зіркою на небі живопису Андерсові ніколи не стати. Упевнена, його потенціал якнайкраще розкриється, коли він нап’ється до смерті. Мертвих художників завжди визнають.
Еріка здивовано подивилася на тендітну жіночку перед собою. Франсін упіймала її погляд і сказала:
— Я не хотіла здатися цинічною. Мене лише обурює те, як людина здатна втопити такий неймовірний талант у пляшці алкоголю. Трагедія не те слово. Йому поталанило, що Александрі припали до смаку його картини. Якби цього не сталося, то ними милувалися б лише алкоголіки Ф’єлльбакки. Щоправда, мені важко повірити, що вони здатні оцінити найпрекрасніші зразки мистецтва.
Пазли складалися, однак Еріка поки й гадки не мала, якою є загальна картинка. Як так сталося, що Алекс заховала у своїй шафі картину, яку намалював Андерс Нільссон? Можливо, вона хотіла подарувати її своєму чоловікові чи, може, коханцеві, тому замовила портрет у митця, чиїм талантом захоплювалася. Хоча в це важко було повірити. Картина була пройнята особливою чуттєвістю й сексуальністю, що натякало на якісь інтимні взаємини з чужинцем. Між Александрою й Андерсом був якийсь особливий зв’язок. Хоча хто б казав: Еріка завжди знала, що сама не є великим знавцем мистецтва, і її відчуття можуть виявитися абсолютно хибними й не вартими ані крихти уваги.
У кімнаті шепталися всі, починаючи від гостей, що стояли найближче до вхідних дверей, і закінчуючи тими, які сиділи на диванчику в протилежному кутку. Усі присутні втупили очі у двері, у які входила найбільш неочікувана гостя. Коли Неллі Лоренс зайшла до будинку, усі немов завмерли від подиву. Еріка згадала про статтю з газети, на яку натрапила нещодавно в спальні Алекс, і відчула, як усі, здавалося б, непоєднувані факти, що крутилися в її голові, утворюють одне ціле.