Тепер він втратив її назавжди. Чужі люди колупатимуться в її тілі. Ніхто з них не побачить її вроди так, як її бачив він.
Для них вона буде лише шматком м’яса. Реєстраційним номером на папері — без життя, без полум’я.
Лівою рукою він провів по долоні своєї правиці. Учора ця рука пестила її руку. Він доторкнувся долонею до щоки, намагаючись відчути доторк її холодної шкіри до його обличчя.
Але не відчув нічого. Вона зникла.
Миготіло блакитнувате світло ліхтарів. Люди метушилися: туди-сюди виходили з будинку й заходили до нього знову. Навіщо вони так поспішали? Уже було запізно.
Ніхто його не бачив. Він невидимий. Він завжди був невидимим.
Але це нічого не означало. Вона помітила його. Вона завжди вміла його бачити. Коли вона дивилася на нього своїми блакитними очима, він почувався потрібним.
Тепер уже нічого не залишилося. Боротьба вже давно згасла. Він стояв у затінку й дивився, як виносять його життя, накрите жовтим укривалом швидкої допомоги. Це кінець. Вибору вже немає. Він завжди знав про це, але тепер ця мить нарешті настала. Він жадав її. Він обіймав її.
Вона зникла.
Неллі дуже здивувалася, коли Еріка зателефонувала. Умить Еріка замислилася, чи не даремно вона це робить. Однак не могла приховати, що поява Неллі та її увага до Джулії на поминках Алекс її дуже приголомшили. Ясна річ, Карл-Ерік до переїзду до Ґетеборґа працював на фабриці Фабіана Лоренса на посаді начальника управління офісом, але, як відомо, вони ніколи між собою не спілкувалися. Родина Карлґренів належала до нижчого соціального прошарку.
Вітальня, у якій вона опинилася, була вишуканою й гарною. З одного вікна вимальовувався чудовий морський пейзаж, а з другого — обрій та острови. Того дня сонячне проміння відбивалося від вкритої снігом криги, і такий яскравий краєвид легко можна було порівняти з найбільш сонячним літнім днем.
Вони сіли на елегантний м’який диван, і Еріці подали маленькі канапе на срібній таці. Канапе смакували надзвичайно добре, але Еріка намагалася стримуватися, аби не здатися невихованою. Неллі з’їла лише один шматочок через страх набрати зайві грами на своїх кістлявих ногах.
Вони розмовляли звільна, але дуже виховано. Під час довгих пауз між словами чулося лише рівномірне цокання годинника або те, як хтось обережно сьорбав гарячий чай. Їхні балачки стосувалися лише нейтральних тем: проблеми від’їзду молоді з Ф’єлльбакки, нестачі робочих місць або невдоволення тим, що велику кількість гарних історичних будинків викупляють туристи, перетворюючи на вілли. Неллі трохи розповіла про те, яким було життя раніше, коли вона, юна й гарна, приїхала до Ф’єлльбакки. Еріка слухала уважно й вдумливо. Інколи вона ввічливо ставила запитання.
Здавалося, наче вони оминають запитання, яке так чи інакше мало постати. Обидві жінки знали про це.
Еріка першою наважилася запитати Неллі:
— Востаннє ми бачилися за дуже сумних обставин.
— Так, подумати лише… Як трагічно. Така молода людина.
— Я не знала, що ви так близько знайомі з родиною Карлґренів.
— Карл-Ерік працював у нас упродовж багатьох років, і ми, звісно ж, часто зустрічалися з його родиною. Мені здалося, що я мушу зайти до них на поминки.
Неллі опустила очі. Еріка побачила, що вона знервовано затиснула руки між колінами.
— Мені також здалося, що ви знайомі з Джулією. Вона, напевно, народилася, коли Карлґрени жили вже не у Ф’єлльбацці?
Лише напруження спини й легке похитування головою виказували, що Неллі почувалася знервованою через таке запитання. Вона махнула рукою, на якій було повно золотих каблучок.
— Ні, Джулія — нове знайомство. Але, на мою думку, вона дуже чарівна панна. Так, я бачу, що в неї не така приваблива зовнішність, як в Александри, але, на відміну від своєї старшої сестри, вона має силу волі та рішучість. І це робить її більш цікавою за її курку-сестру.
Неллі притулила руку до вуст. Вона не лише на мить забула, що говорила про померлу людину, а й кинула каміння у власний город. Те, що Еріка побачила за такий короткий проміжок часу, — чиста ненависть. Як так сталося, що Неллі Лоренс ненавиділа Александру, жінку, яка була на багато років молодшою від неї?
Не встигла Неллі перепросити за свою нестриманість, як задзвонив телефон. Вона з полегшенням вибачилася й вийшла відповісти.
Еріка скористалася слушною нагодою й оглянула кімнату. Вона була гарною, але не мала ознак життя. У кімнаті проглядалася невидима рука архітектора — усе було продумане до найменшої деталі. Еріка мимоволі порівнювала кімнату з простотою й невимушеністю інтер’єру в батьківському будинку, у якому не було жодної речі, яка стояла б просто заради краси, натомість кожна дрібниця протягом десятиліть слугувала практичним потребам. Еріка подумала, що вишуканість і життєвість старого батьківського дому є набагато ціннішою за безликість цього будинку, схожого на музейний експонат. Єдине, що порушувало безликість, — низка сімейних портретів, розставлених на краєчку каміна з розпаленим багаттям. Вона нахилилася вперед й уважно вдивлялася в кожну світлину. Здавалося, що всі вони стоять у хронологічному порядку зліва направо й починаються з чорно-білого портрета елегантної пари у весільному вбранні. Неллі насправді була напрочуд гарною в білій сукні, що підкреслювала її статуру, але Фабіан мав не надто привабливий вигляд у фраку.
На наступній світлині Неллі тримала на руках дитину — сім’я Лоренсів збільшилася. Фабіан стояв біля неї й мав стриманий та серйозний вигляд. Далі було багато фотографій дитини в різному віці: як одноосібних, так і поруч із Неллі. На останній світлині її зниклому синові Нільсові Лоренсу було приблизно двадцять п’ять років. Після першої спільної сімейної фотографії здавалося, наче Нільс і Неллі були єдиними членами родини. Однак, імовірно, Фабіан не дуже полюбляв фотографуватися, а тому часто залишався поза кадром. Світлин прийомного сина Яна не було взагалі.
Еріка звернула увагу на темний письмовий стіл, що стояв у кутку кімнати. Він був виготовлений із деревини вишні й мав гарні вставки. Еріка обережно провела по ньому рукою. На столі зовсім не було речей — здавалося, наче він завжди був лише декорацією. Еріку охоплювала спокуса заглянути в шухляди, але вона не знала, як швидко повернеться Неллі. Очевидно, розмова затягувалася, але жінка могла ввійти до кімнати будь-якої миті. Еріку раптом зацікавив кошик із папером. У ньому лежали якісь зім’яті документи, і вона витягнула один із них і обережно вирівняла. Еріка уважно читала, і її цікавість дедалі зростала. Спантеличена після прочитаного, вона знову обережно поклала папір у кошик. Історія була цікавішою, ніж це здавалося.
Еріка почула, як позаду неї хтось гучно відкашлявся. Ян Лоренс стояв біля дверей і спідлоба дивився на неї. Їй стало цікаво, як довго він був у кімнаті.
— Еріка Фалк, чи не так?
— Саме так. А ти, мабуть, Ян, син Неллі?
— Усе правильно. Радий тебе бачити. Знаєш, про тебе тут часто поговорюють.
Він усміхнувся й підійшов до неї, простягнувши руку. Вона мимохіть її потиснула. Щось у ньому змусило волосся на її руках піднятися сторч. Він довго не відпускав її руки, і Еріка ледве стрималася, щоб не вирвати її силоміць.
Він мав вигляд, наче щойно повернувся з ділової зустрічі: у випрасуваному костюмі та з портфелем у руках. Еріка знала, що Ян зараз керував сімейним бізнесом. І до того ж успішно.
Його волосся було зачесане назад і мало на собі занадто багато гелю. У нього були надто повні та яскраві губи, гарні очі й довгі темні вії. Якби не міцна квадратна щелепа з глибокою ямочкою на підборідді, то він, імовірно, мав би радше жіночі риси. Таке поєднання квадратного та круглого надавало його зовнішності деякої незвичайності. Однак складно було сказати, чи він дійсно мав привабливий вигляд. Еріка вважала, що такі риси радше відштовхували, але її думка ґрунтувалася на суто інтуїтивному відчутті, яке з’явилося в неї після розмови з ним.