Патрик дивився на неї, аж доки вона не зачинила двері. Вельми розумна жінка. Він дуже сподівався, що вона витримає керівництво Мельберґа. Якщо одного дня в неї урветься терпець і вона вирішить піти, то це стане великою втратою для їхньої поліцейської дільниці. Патрик змушував себе зосередитися на документах, які принесла йому Анніка. Він зметикував, що на це йому знадобиться безліч часу. Він відкинувся на стільці, закинув ноги на стіл і взяв перший документ.
За шість годин Патрик підвівся, аби помасажувати свою втомлену шию, і відчув, як сильно в нього печуть очі. Він перечитав у хронологічній послідовності всі документи, почавши з найдавніших. Захопливе читання. За ці роки дуже багато статей було написано про Фабіана Лоренса та його успіхи. Переважно всі розповіді були позитивними: життя немов простягало йому свою дружню руку. Фабрика набирала обертів неймовірно швидко, і здавалося, що Фабіан був надзвичайно обдарованою людиною, ба більше, генієм бізнесу. Патрик знайшов навіть шлюбну світлину Фабіана й Неллі, на якій вабила зір гарна пара у вишуканому вбранні. Опісля цієї події в газетах почали з’являтися фотографії Неллі із сином Нільсом. Неллі Лоренс невтомно працювала в численних благодійних організаціях, повсякчас влаштовувала різні світські події і, здавалося, що Нільс — часто з наляканим виразом обличчя й міцно тримаючи свою матір за руку — завжди був поруч із нею.
Навіть коли він став підлітком, однаково завжди був поруч із матір’ю на різних офіційних подіях, але тепер він упевнено тримав її за руку й мав гордовитий вигляд. Фабіана на світлинах тепер майже не було: про нього згадували лише тоді, коли з’являлися новини про якусь вигідну угоду.
Одна зі статей відрізнялася від усіх інших і привернула увагу Патрика. Вона була повністю присвячена Неллі, яка в середині 1970-х років усиновила хлопчика з «жахливою сімейною драмою», як про це писали в газеті «Аллерс». На світлині було зображено Неллі з макіяжем та у вишуканому вбранні. Вона стояла посеред своєї елегантної вітальні й обіймала дванадцятирічного хлопчика. Він мав непоступливий і незадоволений вигляд. Здавалося, наче він ось-ось скине зі свого плеча її кістляву руку. Нільс, юнак приблизно двадцяти п’яти років, стояв позаду матері й ледь усміхався. Стриманий і серйозний, у темному костюмі та із зачесаним назад волоссям, він цілком вливався в таку вишукану атмосферу. Однак молодший хлопчик був білою вороною.
Стаття возвеличувала таку пожертву й великий суспільний внесок, який зробила Неллі Лоренс. У ній ішлося про те, що хлопець у дитинстві пережив невимовну трагедію й зараз, як розповіла в інтерв’ю Неллі, вони допомагають йому оговтатися після всього. Неллі була сповнена віри в те, що така любов і підтримка, яку вони йому дають, зможуть зробити з хлопчика повноцінну й тямущу людину. Патрик упіймав себе на думці, що йому дуже шкода дитини. Така наївність.
Кілька років потому такі гламурні світлини зі світських подій і домашні репортажі змінили сумні заголовки на кшталт «Спадкоємець родини Лоренсів зник». Кілька тижнів поспіль місцеві газети були переповнені статтями про цю подію, а одного разу про неї написали навіть у самому «Ґетеборґ-постен». Існувало й чимало версій того, що сталося з юним Нільсом. Траплялися всі мислимі й немислимі варіанти, починаючи з версії, що він розтратив усе багатство свого батька й тепер живе в невідомій місцині й купається в розкоші, і закінчуючи такою, у якій ішлося про те, що він наклав на себе руки, бо дізнався, що насправді не є сином Фабіана Лоренса, а тому не зможе успадкувати чималі батьківські статки. Про це треба було вміти читати між рядками.
Патрик почухав потилицю. Він аніяк не міг зрозуміти, як таємниче зникнення, що трапилося аж двадцять п’ять років тому, пов’язане з нещодавнім убивством жінки. Однак він відчував, що зв’язок тут точно є.
Він потер свої втомлені очі й продовжив переглядати документи, кількість яких на його письмовому столі відчутно зменшувалася. Він припускав, що після того, як жодних звісток про долю Нільса не було, інтерес до цієї події поступово послаблювався. Невдовзі навіть про Неллі майже нічого не писали у світських журналах, а впродовж 1990-х років так і жодної згадки не було. Смерть Фабіана в 1978 році стала темою опублікованого в «Богусленінгу» некролога, де йшлося про його величезний внесок у життя Ф’єлльбакки й те, яку важливу роль він відігравав у тогочасному суспільстві. Опісля про нього не писали жодного разу.
Натомість у статтях часто згадували про прийомного сина — Яна. Після того, як Нільс зник, той став єдиним спадкоємцем родинної фабрики, а після досягнення повноліття відразу ж обійняв посаду виконавчого директора. За його керівництва компанія так само розквітала, і навіть сьогодні про нього та його дружину Лісу дуже часто писали в популярних світських журналах.
Патрик нахилився, аби підняти документ, який випадково впав на підлогу. Він захоплено прочитав його. У цій статті, написаній понад двадцять років тому, ішлося про цікаві й рідкісні факти з життя Яна до того, як він опинився в сім’ї Лоренсів. Трагічна інформація, але цікава. Імовірно, його життя радикально змінилося, відколи він потрапив до Лоренсів. Однак поставало запитання, чи змінився так само радикально Ян, відколи почав жити в новій сім’ї.
Патрик рішуче зібрав докупи всі папери й вирівняв їх. Він обмірковував, як йому діяти далі. Досі він міг покладатися лише на власну — та Еріки — інтуїцію. Він знову відхилився на офісному стільці, закинув ноги на письмовий стіл і заклав руки за голову. Заплющив очі й спробував скласти докупи всі свої думки, аби зважити варіанти, які вперто переважували один одного. Однак він припустився помилки, коли вирішив заплющити очі. Після суботньої вечері його думки повсякчас поверталися до Еріки.
Він намагався розплющити очі й зосередити погляд на сумовитих світло-зелених стінах. Будівля поліції була зведена ще на початку 1970-х років; імовірно, її пофарбували працівники, які спеціалізувалися на державних інституціях і віддавали перевагу геометричним фігурам, бетону та брудно-зеленим кольорам. Патрик спробував трохи оживити офіс: він поставив на підвіконня кілька кімнатних рослин і прикрасив стіни світлинами. На його письмовому столі раніше стояла їхня з Карін весільна фотографія. Хоч відтоді він прибирав на столі дуже багато разів, йому досі здавалося, що він бачить цю світлину на тому самому місці. Патрик рішуче поставив на те місце підставку для ручок і хутко взявся за роздуми над тим, що йому робити з матеріалом, який лежав перед ним.
Насправді він мав два варіанти. Перший — власноруч перевірити інформацію, і це означало, що він робитиме це й у свій вільний час, оскільки Мельберґ завжди стежить за тим, щоб він мав достобіса справ і щодня бігав, як ошпарена миша. Патрик насправді не встиг передивитися статті у свій робочий, але те, що він залишився й зробив це у вільний час, — лише раптовий спалах цікавості. І йому доведеться ще заплатити за це. Патрикові не хотілося підкорятися й надалі присвячувати той скромний вільний час, який він мав, тому, щоб виконувати роботу Мельберґа, тож він вирішив спробувати другий варіант.
Якби він пішов до Мельберґа й усе йому докладно розповів, то тоді, можливо, зміг би отримати дозвіл вести слідство в цьому напрямку в робочий час. Марнославство Мельберґа було його слабким місцем, і якщо правильно скористатися ним, то, імовірно, вдалося б його вмовити. Патрик знав, що комісар упевнено вбачав у справі вбивства Алекс зворотний квиток до Ґетеборґа. Хоча Патрик чув плітки про те, що Мельберґа там ніхто не чекає, однак міг скористатися цим заради власної мети. Якщо він зможе знайти бодай незначний зв’язок між убивством і родиною Лоренсів, наприклад припущення, що Ян був батьком дитини, то цілком можливо привернути Мельберґа на свій бік. Можливо, не надто етично, але він інтуїтивно відчував, що документи перед ним мали зв’язок зі смертю Алекс.
Патрик енергійно забрав ноги зі стола й відкинувся на стільці так сильно, що той вдарився коліщатами об стіну. Патрик узяв із собою всі копії й пішов на другий кінець коридору. Не даючи місця сумнівам, він сильно постукав у двері комісара Мельберґа й почув «Увійдіть».