Вона сиділа за цим кухонним столом, коли їй про все розповіли. Дільничний офіцер Поль постукав у двері, тримаючи в руці кашкет. Щойно вона його побачила, відразу ж зрозуміла, яка звістка на неї чекає. Притуливши вказівний палець до вуст, щойно він почав говорити, вона тихенько попросила його ввійти до будинку. Тоді вона була при надії, на дев’ятому місяці. Вони попростували на кухню, і вона ввімкнула кавоварку. Поки вони чекали на каву, Вера мовчки спостерігала за чоловіком за іншим краєм стола. Він же намагався не дивитися на неї й втупив очі в стіну, нервово поправляючи свій удушливий комірець. Щойно чашки гарячої ароматної кави запарували перед ними, вона дала йому жестом знак продовжити розповідь. Досі вона не промовила ані слова. Вона слухала нав’язливий шум у голові, який із кожною хвилиною дедалі гучнішав. Вона дивилася, як губи дільничного рухаються, але жодне слово не могло пробитися крізь какофонію в її голові. Вона не бажала чути. Вона знала, що Арвід лежить тепер на дні океану й погойдується в такт водоростей. Жодні слова не могли нічого змінити. Жодні слова не могли розвіяти хмари, які зараз оповили небо, і єдине, що виднілося, — сіра скорбота.
Вера зітхнула, згадавши про те, скільки трагічних подій трапилося з нею за цим кухонним столом. Усі, хто втрачав своїх близьких і коханих, казали, що їхні óбрази з роками губили чіткість. У неї все було навпаки. Образ Арвіда ставав дедалі чіткішим, інколи вона так ясно бачила його перед собою, що її серце пронизував гострий біль. Те, що Андерс був живою копією Арвіда, — і прокляття, і благословення водночас. Вона знала, що якби Арвід був живий, то нічого поганого не сталося б. Він був її натхненням, і поруч із ним вона могла бути сильною й витримати все.
Вера високо підстрибнула на стільчику, коли задзвонив телефон. Вона заглибилася в спогади й завжди дратувалася, коли її переривав цей різкий телефонний дзвінок. Вона руками допомогла собі зняти зі стільчика ноги, які затерпнули, і поспішила до телефону, який стояв у коридорі.
— Мамко, це я.
Андерс нерозбірливо бурмотів, і з багаторічного досвіду вона могла точно визначити, на якій стадії сп’яніння він зараз. Майже на півдорозі до переможної. Вона зітхнула.
— Привіт, Андерсе. Як ти там?
Він проігнорував запитання. Вона вже мала безліч таких розмов.
Вера подивилася на своє відображення в дзеркалі й побачила змучену жінку зі слухавкою в руці. Дзеркало було старим і вкритим чорними плямами. Вера подумала, що сама дуже схожа на нього. Вона мала патлате сиве волосся, на якому ще слабко пробивався темний відтінок, прилизану й укладену назад зачіску, яку зазвичай робила сама манікюрними ножицями перед дзеркалом у ванній. Вона навіть не переймалася тим, щоб піти до перукарні й витратити на це чималі гроші. Її обличчя відображало багаторічний сум і біль, який помітно проявлявся в зморшках і складках. Її одяг відповідав її особистості. Нейтральний, але практичний. Зазвичай сірий або зелений. Завдяки важкій фізичній праці та неповноцінному харчуванню вона не набрала зайвої ваги, як багато жінок у її віці. Натомість була жилавою й сильною. Вона завжди працювала, як віл.
Вера раптом усвідомила, що сказав Андрес на іншому кінці слухавки й спантеличено відірвала погляд від дзеркала.
— Мамко, тут надворі всюди стоять поліцейські автомобілі. Тут їх достобіса! Імовірно, вони приїхали, аби мене забрати. Що в біса мені робити?
Вера почула, як його голос підвищувався, і з кожним словом він панікував дедалі сильніше. Її тіло пронизав холод. У своєму відображенні в дзеркалі вона побачила, що так міцно вчепилася в слухавку, що кісточки на її пальцях побіліли.
— Нічого не роби, Андерсе. Лише зачекай. Я негайно прийду.
— Добре, але поспіши! Це не так, як зазвичай буває, що один поліцейський приходить. Мамко, тут їх стільки! Аж три автомобілі. Дідько!
— Андерсе, послухай мене. Зроби глибокий вдих і заспокойся. Я кидаю слухавку й спробую якнайшвидше дістатися до тебе.
Вона відчула, що їй вдалося трохи його заспокоїти, і одразу ж кинула слухавку. Вера накинула на себе пальто й вистрибнула з дверей, навіть не зачинивши їх.
Вона пробігла повз стоянку за старою станцією таксі та попрямувала найкоротшим шляхом за входом до складу супермаркету. Однак уже невдовзі змушена була сповільнити кроки. Приблизно за десять хвилин вона дісталася до будинку, у якому винаймав квартиру Андерс.
Вона підійшла й побачила, як два поліцейські застібають йому на зап’ястках наручники. Вона воліла закричати, але втрималася, коли побачила, як із вікон зацікавлено спостерігають усі сусіди. Вона не хотіла запрошувати їх на це видовище, свідками якого вони вже були. Гордість була єдиним, що в неї залишилося. Вера ненавиділа плітки, які, немов липка жувальна гумка, прилипли до неї та Андерса. У містечку всі давно перешіптувалися про них, а тепер плітки неодмінно наберуть нечуваних обертів. Вона знала достеменно, що вони казали: «Бідна Вера! Спочатку потонув її чоловік, а потім син став затятим п’яницею. А вона ж така чудова людина». Еге ж, Вера не раз чула ці слова й знала, що сама має докласти чималих зусиль, аби не завдати збитків. Вона має лише не нашкодити. Інакше все розпадеться, як картковий будиночок. Вера повернулася до найближчого поліцейського — маленької серйозної білявої жінки, якій, як їй здалося, не личила така сувора поліцейська уніформа. Вера досі не звикла до сьогоднішніх правил, за якими жінки могли працювати де завгодно.
— Я мати Андерса Нільссона. Що трапилося? Куди ви його забираєте?
— На жаль, я не маю права надавати жодної інформації. Зверніться до поліцейської дільниці в Танумсгеде. Він перебуватиме там. А зараз ми його заарештовуємо.
Кожне почуте слово краяло її серце. Вера зрозуміла, що цього разу справа була не в тому, що Андерс, п’яний як квач, із кимось побився. Поліцейські автомобілі один за одним почали від’їжджати. В останньому з них вона побачила Андерса, який сидів між двома поліцейськими. Він обернувся й дивився на матір, допоки вони не зникли з поля зору.
Патрик дивився, як автомобіль з Андерсом Нільссоном прямував до Танумсгеде. Йому здавалося, що такий великий поліцейський наряд — це занадто, однак Мельберґ прагнув спектаклю. І йому це вдалося. До затримання він навіть залучив додаткові ресурси з Уддевалли. На думку Патрика, із шести присутніх людей принаймні четверо приїхали дарма.
Одна жінка досі стояла біля будинку й дивилася, як від’їжджає останній автомобіль.
— Мати злодія, — сказала Лена Валтін із поліцейської дільниці в Уддеваллі. Вона залишилася, аби разом із Патриком здійснити обшук у квартирі Андерса Нільссона.
— Ти маєш добре знати, Лено, він не «злодій», поки його вину не доведуть і не винесуть вирок. А до цього він так само невинний, як і ми всі.
— Та до біса його. Б’юся об заклад і ставлю свою річну зарплату на те, що він винний.
— Що ж, якщо ти так упевнена, то могла б поставити щось більше, аніж таку нікчемну суму.
— Як смішно. Жартувати з поліцейським про зарплату — жорсткий гумор.
Патрику нічого не залишалося, як погодитися.
— Так, нам тут уже немає чого чекати. Ходімо до квартири.
Він побачив, що мати Андерса досі стояла й дивилася на дорогу, хоч автомобілі давно вже поїхали. Йому відверто стало шкода її, і на мить він подумав, що варто підійти до неї й висловити кілька слів співчуття та розради. Але Лена схопила його за руку й вказала на під’їзд. Він зітхнув, знизав плечима й пішов за нею на обшук.