Выбрать главу

Двері помешкання Андерса Нільссона були відчинені, і вони одразу ж увійшли досередини. Патрик огледівся й знову глибоко зітхнув. Квартира була у вкрай занедбаному стані, і Патрикові здалося, що навряд чи їм вдасться знайти бодай якусь цінну річ у такому безладі. Вони попростували повз гору порожніх пляшок, намагаючись пробратися до вітальні та кухні.

— Ой дідько! — Лена презирливо похитала головою.

Вони дістали з кишень гумові рукавички та приготувалися відбирати речові докази. Після мовчазної згоди Патрик пішов оглядати вітальню, натомість Лена залишилася проводити обшук на кухні.

Вітальня Андерса Нільссона пробуджувала шизофренічні відчуття. Брудна, закидана всіляким лахміттям, майже без меблів і особистих речей, вона була подібною на класичну квартиру наркомана. Те, що Патрик неодноразово бачив за роки своєї роботи в поліції. Натомість він ніколи не бував у квартирі наркомана, стіни якої були прикрашені витворами мистецтва. Картини висіли так щільно одна до одної, що цілком заповнили стіни від підлоги й аж до самої стелі. Кольори вибухали, немов феєрверки, і Патрик ледь стримав імпульс затулити рукою очі, які пекли від такого яскравого спалаху. Картини були абстрактні й виконані лише теплими барвами. Це приголомшило Патрика: подив пронизував його тіло, і він ледь міг триматися на ногах, тож силоміць змусив себе відвести погляд від картин, які, здавалося, ось-ось вистрибнуть зі стін прямо на нього.

Він почав обережно оглядати речі Андерса. Однак їх було так мало, що дивитися майже не було на що. Раптом Патрик подумав, що вдячний за те, яке розкішне життя він мав порівняно з Андерсом. Тепер його проблеми здавалися вже не такими серйозними. Він дивувався тому, яким палким може бути бажання людини вижити навіть за таких нікчемних умов. День у день, рік у рік людина крокувала далі. Чи були в житті Андерса хоч якісь радощі? Чи переживав він коли-небудь такі почуття, які надавали б його життю справжнього сенсу? Чи відчував він радість, надію, щастя, захоплення? Або ж усе вимірювалося черговою пиятикою?

Патрик оглянув усе, що було у вітальні. Він доторкнувся до матраца, аби побачити, чи не заховав Андерс щось усередині, перевірив усі шухляди в єдиному комоді та подивився, чи немає нічого під ним. Він обережно зняв кожну картину, аби знайти щось за ними. Нічого. Абсолютно нічого не привертало його уваги. Він вийшов до кухні, аби дізнатися, чи не пощастило Лені знайти щось цікаве.

— Який свинарник! Як можна жити в такому безладі?

З відразою на обличчі вона перебирала вміст сміттєвого пакета, який до цього витрусила на газету.

— Знайшла щось цікаве? — запитав Патрик.

— І так, і ні. Я знайшла кілька рахунків, що лежали в смітнику. Було б дуже цікаво отримати докладну інформацію й послухати розмови. А все інше — дрібниці. — Вона знервовано стягнула рукавички. — Що ти скажеш? Можна вже йти звідси?

Патрик подивився на годинник. Вони просиділи тут уже дві години. На вулиці сутеніло.

— Так, здається, що сьогодні ми не дуже-то просунулися. Як ти поїдеш додому? Тебе підкинути?

— Я приїхала на авто, тож усе гаразд. Але дякую.

Вони нарешті вийшли з квартири й уважно простежили, аби не забути зачинити двері. Коли вони ввійшли до помешкання, двері були відчинені.

Коли Патрик із Леною опинилися на стоянці, ліхтарі вже освітлювали вулицю. Патрик позмахував сніг із лобового скла свого автомобіля й поїхав до заправки QKQ8. Він відчував, що весь день його мучить незвичне відчуття. У тиші, наодинці зі своїми думками, він усвідомив, що його бентежило затримання Андерса Нільссона. Щось не так. Він не покладався на те, що Мельберґ компетентно допитав свідка, після свідчень якого заарештували Андерса. Можливо, йому варто було б самому перевірити всю інформацію. На перехресті він рішуче розвернувся й поїхав навспак. Замість того, щоб повернутися до Танумсгеде, він їхав до Ф’єлльбакки. Патрик сподівався, що Даґмар Петрен була вдома.

Вона не могла забути руки Патрика. Руки — найперше, на що вона зазвичай звертала увагу в чоловіків. Вона вважала, що руки можуть бути неймовірно сексуальними. Вони не мають бути маленькими, але й не повинні бути широкими, як кришка унітаза. Натомість чудово, коли вони доволі великі й жилясті, без волосся, пружні та гнучкі. Руки Патрика були саме такими.

Еріка змушувала себе звільнитися від нав’язливих думок. Що-що, а марно думати про те, у чому вона досі була не впевнена… До того ж вона не знала, як довго ще житиме у Ф’єлльбацці. Після продажу будинку її тут більше нічого не триматиме, та й на неї чекає порожня квартира в Стокгольмі, друзі й те життя, до якого вона вже зовсім скоро повернеться. Цей час у Ф’єлльбацці, щонайімовірніше, стане лише короткою паузою в її житті. А якщо казати щиро, немає сенсу будувати романтичні стосунки з другом дитинства.

Еріка подивилася на сонце, що сідало за горизонт. Хоч була лише третя година, уже вечоріло. Вона закуталася в просторий в’язаний светр, який її тато полюбляв вдягати холодними зимовими вечорами, коли йшов до моря. Еріка гріла свої руки, просовуючи їх у довгі рукави. Зараз їй було трохи шкода себе. Здавалося, що нині в її житті немає жодної втіхи. Смерть Алекс, сварка через будинок, Лукас, книжка, написання якої майже не просувається, — усе це важким тягарем лежало на її плечах. До того ж їй іще багато справ треба владнати після смерті батьків: розібратися як із речами, так і з документами. Останнім часом вона не могла змусити себе прибрати в будинку: усюди були розкидані наполовину порожні сміттєві пакети й картонні коробки. Навіть у її душі панував наполовину порожній простір, який заповнювали гострий біль через смерть батьків і низка переплутаних подій.

Пополудні її думки повернулися до сварки Дана з Перніллою, свідком якої вона стала. Вона не розуміла. Уже минуло так багато років, відколи між нею та Перніллою востаннє траплялися якісь непорозуміння. Однак усе владналося. Принаймні так думала Еріка. Чому ж тоді Пернілла так відреагувала? Небавом Еріці спало на думку зателефонувати Данові, але вона так і не наважилася, бо взяти слухавку могла Пернілла. Ще один конфлікт сьогодні вона вже не витримає. Еріка вирішила, що забуде про це бодай сьогодні, сподіваючись, що Пернілла просто була в лихому гуморі й уже наступного разу, коли вони зустрінуться, усе буде як завжди. Однак нав’язливі думки не покидали її. Причина такої реакції — не поганий настрій Пернілли, а щось таке, що лежало глибше. Але вона ніяк не могла зрозуміти, що саме.

Еріка дуже переймалася тим, що не встигає вчасно подати рукопис книжки, а тому вирішила придушити докори сумління й узятися за роботу. Вона ввімкнула комп’ютер і самохіть витягнула руки з теплого светра. Спочатку вона працювала не надто швидко, однак уже незабаром відчула натхнення. Еріка заздрила тим письменникам, які вміли дотримуватися жорсткої самодисципліни у своїй діяльності. Особисто їй щоразу доводилося змушувати себе сідати й писати. Не через лінощі, а через глибокий страх того, що вона втратила хист писати. Вона боялася, що набиратиме текст на клавіатурі, подивиться на екран і усвідомить, що нічого не відбувається. Суцільна порожнеча. Їй бракуватиме слів, і вона ніколи не зможе написати жодного речення. Щоразу, коли її страх не втілювався в життя, їй ставало легше. Її пальці впевнено стрибали по клавіатурі, і Еріка за годину написала понад дві сторінки. Після ще трьох сторінок вона подумала, що заслуговує на винагороду, і вирішила присвятити трохи часу книжці про Алекс.

В’язниця була йому добре знайомою. Він тут не вперше. У найгірші періоди свого життя в цьому місці він бував частенько. І це майже стало буденністю. Хоча цього разу все було інакше. І дуже серйозно.

Він лежав на твердому ліжку в позі ембріона, поклавши голову на руки, аби не відчувати, як обличчя прилипає до пластмаси. Він несамовито тремтів, наче від лихоманки. Його пронизували холод і неприємне відчуття того, як алкоголь виходить із тіла.

Єдине, що йому сказали, — те, що його підозрюють у вбивстві Александри Війкнер. Потім вони загнали його в камеру й наказали чекати, доки до нього не прийдуть. Невже вони думали, що він зможе втекти? Та й що ж йому тут іще робити, як не чекати? Учитися плетіння? Андерс усміхнувся.